або старі висохлі баби, які сіють у голови учнів мляві спори правдивого російського слова, не зіпсутого роками більшовизму. На перервах діти перестають удавати й гомонять між собою звичною говіркою – острівним різновидом французької.
Наталя два роки пропрацювала в одній із місцевих шкіл. Занять було зовсім трохи, катастрофічно мало, щоб вивчити рідну мову й познайомитися з літературою. Відповідних підручників не було, все доводилось вигадувати самим. Учительки розбирали копії російських хрестоматій на листочки, на гілочки, щоб зібрати дім із трісок, загорнути слова, цих чорних сушених комах, у кокон глевких пояснень, вкласти нектар рідної мови в розкриті дзьобики. Учителі нарікали, звертаючи гнів на метрополію, далеку, як божество, байдуже до їхніх труднощів. Вони покривали підручники та хрестоматії послідом невдоволення – діти не можуть за ними вчитися, вони не встигають усе засвоїти. Сушені слова не проростали в дитячих головах, падали на перервах на бетон шкільного майданчика. Бабусі підбирали їх, сподіваючись згодувати нащадкам після занять, але не могли впоратися з дітьми, що воліють уже щедру поживу острівної культури. Слова рідної мови засихали й гинули, як пелюстки троянд громадського саду.
«Так, займаюсь, – коротко відстукотіла Наталя. – А що?»
Ельза дочекалася відповіді подруги.
«Ми грант виграли, міжнародний проект навчання російської мови. Саме за твоїм фахом. Хочеш на нас попрацювати?»
«Отаке! А що треба робити?»
«Для початку написати звіт про виконану роботу. Ти ж уявляєш, як навчають російської за кордоном».
«Уявляю».
«От і добре, ти нам потрібна. Приїжджай, звіт терміново треба писати, дедлайн підкрався непомітно!»
«Еллочко, я ж далеко. Літаком понад десять годин. Дорогу оплатите?»
«Ні, дорогу ні. Але приїдеш – дамо довідку, студентам лекції читатимеш. І з гранту оплата хороша. Коротше, в мінусі не залишишся».
«Але в мене тут школа, діти…»
«Багато?»
«Та ні, чесно кажучи. Небагато. Але в школі треба сказати, з бібліотекою розрахуватись».
«То швидше розраховуйся і прилітай. Скажи, що йдеш на підвищення. Валентина Степанівна тебе чекає».
Наталя пам’ятала Валентину Степанівну, декана медійно-художнього факультету. Вони зустрічалися в минулому житті в Москві, на філологічній конференції. Наталя робила доповідь про суфікси в першій повісті Чехова.
«То ти зможеш у понеділок бути на робочому місці?»
«Ельзо! Я відвикла вже так жити! Тут зустрічі плануються за два місяці. За розкладом!»
«То звикай! Чекаємо!»
Ельза додала до посту безліч хвостиків, знаків емоцій, передбачених у минулі роки ентомологом-аматором.
Відпроситися зі школи? На півроку, поки вона разом з Ельзою та її групою підготує підручник. Вона привезе на острів справжній
