п’ять хвилин Наталя й Ніколя залишають господаря різьбленого кабінету, спускаються на перший поверх у заґратованій кабінці ліфта, проходять повз будку охоронця. Наталя цокає підборами по гранітних кахлях.
Надворі Ніколя бере її під руку так природно, ніби вони походжають по Капуцинах. Він говорить французькою.
– Тут поблизу є непогане кафе. Ви не будете заперечувати проти вегетаріанської їжі?
Вона не заперечує, уявляючи решту звичок Ніколя – нехай то буде йога, вітрильний спорт, теніс, породисті коні…
Наталя приходить до тями, опановує себе. Він замовник, їй на нього працювати.
Ні, ще раніше, за півроку до бесіди у веганському кафе, було зроблено перший крок. Тоді ще можна було відмовитись, передумати, не ступати на цю стрічку, й не сиділа б вона тепер перед манекеном у металевому обідді замість спідниць, відчуваючи підземний гуркіт, що загрожує перекинути будинки й стулити небо, не вдихала б запах бузку, що мішається з нудотним страхом.
Тоді повітря було жарке й вологе, а дні текли патокою звичним, нудним руслом, не цікавим нікому. Уперше рейки зрушились там, на острові. Вона сама зрушила їх. Майже сама.
Кажан щодня приносив пошту, висипав повідомлення на робочий стіл. Переважно розсилки, нечасті людські листи тонули в масі абичого: корисні пристрої, вигідні квитки, як провести вихідні, містер Х хоче з вами познайомитись, винаходи, що заощаджують місце, сили й електроенергію, – універсальна відкривачка щільно закручених банок, причіпна полиця під кухонний стіл, гачок для витягування тостів, що дає змогу не обпікати пальців. Самих форм для смаження яєчні в цивілізованому світі налічувалося з десяток, хоч би й чисельність людей на острові значно поступалася чисельності курей та інших сільських тварин. Наталя відписувалась від спаму, та він устигав відкласти личинки в інших спам-ресурсах і невдовзі прокльовувався наново.
Лист від Ельзи мало не загубився в купі сміття.
«Агов, ти не задубіла там іще?»
Зима в південній півкулі повзла до кінця. У громадських садах здіймався лабіринт ароматів: чайні троянди, полум’яні, сніжні, ніжно-рожеві… Троянди, які не припиняли цвісти в найхолодніші, до десяти за Цельсієм, п’ятдесяти за Фаренгейтом, місяці, нарешті втомились. Джмелі запізніло шукали скарбів серед опалих пелюсток, павуки спали у сплетених напередодні сітях поміж кущами.
Місцевий митець виставив у парку копії знаменитих статуй: Давид, Батьківщина-Мати, Свобода, Володимир Ілліч ледве сягали людського зросту. Вони крокували один за одним по гравію, зникали за трояндовим живоплотом.
Виставка сподобалась Наталі, вона навіть придбала листівку і повісила на стіну над комп’ютером.
Ілліч посміхався їй у лице, коли вона придумувала відповідь Ельзі.
«Так, Діду Морозе, зовсім замерзаю. А в тебе що робиться? Може, поговоримо – давай, переходь на скайп».
Вони були знайомі з Ельзою стільки років, що вона
