не бував), я незабаром переконався, що сліди людських ніг зовсім не така рідкість на моєму острові, як я гадав. Так, я переконався: якби з особливої ласки небес я не потрапив на той бік острова, куди не приставали дикуни, я давно б уже знав, що їхні відвідини мого острова – звичайнісінька річ, і що західні його береги слугують їм не тільки постійною гаванню під час далеких морських екскурсій, а й місцем, де вони справляють свої канібальські бенкети.
До залу вченої ради піднялися сходами. Наталі пригадався пташиний базар – з усіх боків щебет, гомін, писк. Валентина Степанівна прорізала натовп у коконі шанобливої порожнечі, а Наталя ухилялася від зіткнень із неуважними студентами. На наступному поверсі, де розташовувався ректорат, гомін стихав. У залі засідань люстра стріляла сотнею кришталевих зблисків у матове світло дня. За столом сидів цвіт університету, перемовлялися, перезиралися, виводили каляки-маляки в блокнотах.
– Добридень, Сергію Івановичу!
– Доброго дня, Валентино Степанівно, – сивий чоловік із правильними рисами обличчя, що сидів кінець столу під прапорами, ледь помітно насупився. – Ви маєте нам повідомити щось термінове?
Усі, хто сидів за столом, обернулися до них суворими сніговими ельфами. У їхніх очах відображалися кришталеві іскри. У поглядах просвічувала цікавість, однак більше – прохолодний осуд. Наталя помітила, що в залі холодно, кондиціонер увімкнений на охолодження.
– Вибачте, я спізнилась на раду, – Валентина Степанівна говорила сухо, впевнено. – Будь ласка, познайомтеся. Це Наталя Володимирівна. Вона фахівець із викладання російської мови як іноземної, до того ж із вільним знанням французької. Ми приймаємо Наталю Володимирівну до штату для роботи в міністерському проекті.
– Валентино Степанівно, вам треба узгодити це питання з бухгалтерією, – поморщився Сергій Іванович.
– Із мого гранту, – уточнила Валентина Степанівна, – у бухгалтерії не буде питань.
– Ви все-таки зайдіть до них, – повторив сивий. – Узгодьте. Наталю Володимирівно, ви сідайте, поки Валентина Степанівна сходить. Вибачте, якщо ваша ласка, ми обговорювали робочі моменти, коли ви до нас навідались.
Кришталеві погляди зійшлися на ній, Наталя позадкувала, наштовхнулась на крісло позаду себе, провалилась усередину, зачаїлась. Кришталеве сяйво розфокусувалось і пригасло.
Пані з довгим обличчям, обрамленим неохайними кучериками, відкашлялась.
– Ми не зможемо надрукувати вісім випусків журналу за рік. Чого ви від нас вимагаєте? Ми й минулого року всього два випуски надрукували, і то матеріал вручну збирали по всіх кафедрах. А ви кажете – вісім номерів!
– Ірино Петрівно, – кремезний чоловік із лікарською бородою опустив чоло, насупив густі брови, пішов в атаку. – Вам же чітко пояснили – нам необхідні вісім номерів. Це нові міністерські вимоги, необхідні, щоб нас включили в академічну базу даних. Мало в нас матеріалів – давайте колег попросимо віддати статті нам. Їм же теж публікації потрібні.
– А свої випуски їм
