вислизнула в хол, видихнула, вдихнула знову.
Круговерть студентів затопила її, вдарила у вуха пташиним щебетом, рипінням шкіри, переливами телефонних мелодій. Вона пересмикнула плечима – який віраж! Це бал, це вальс, її ведуть у танці, кружляють, її веде вмілий, легкий, як тореадор, партнер, злітає на ходу довге, до плечей, чорне волосся, сміються блискучі очі, рипить забутий усіма цвіркун – раз, два, три, раз, два, три: друзі, робота, житло. Як усе вдало складається!
Вона влилась у студентський потік, потертою вівцею поскакала разом із молодими баранцями, серед яких час від часу зринали слиняві псячі морди в марлевих, на честь близького грипу, пов’язках.
Доповідна записка
У зв’язку зі збільшенням кількості агентів і згідно з кошторисом прошу утвердити збільшення облікових витрат на підтримку діяльності програми. Список додаю.
З повагою – Г. О. Рибколов
Наспів вечір. Темрява спливла з дна університетського подвір’я, зародившись у пругах асфальту, поглинула, не розжовуючи, золоті спалахи вікон, обслинила берести, – так, мабуть, берести, – що перекреслювали стіну до третього поверху, доповзла до площин дахів. Із дверей вислизнули останні студенти, розпороли тишу сміхом, луною чужих жартів, зникли за рогом будівлі. Листя берестів стрепенулося їм услід, пожвавішало, може, повернеться світло, повернуться пташенята в безладді гілок, іще зігріє їх літнє тепло. Призахідне золото бриніло й перелітало на відблисках кватирок від однієї до другої стіни, розпадалось, зникало в бурому смуткові. На оксамиті неба з’явилися зорі і зникли за чорнильними хмарами.
Наталя не бачила неба, не вирізняла розчерків гілля, перельотів, передзвонів і відображень. Голова обважніла після зшиття часових поясів, що лежать один від одного на відстані половини глобуса. Уранці вона викотила валізу з зали прильоту, вдень її прийняли на роботу, а решту дня вона металася кабінетами, заповнювала анкети, оформлювала перепустку, заводила облікову картку й особистий кабінет, розписувалась у навчальному плані й уточнювала розклад. До неї підходили люди, що говорили високими голосами, які не можна було розрізнити, стискали їй руку, кудись кликали й питали незрозуміле. Вона кивала – погоджувалась і підтверджувала сама не знаючи що. Знову картки, методичні комплекси та ксерокопії документів.
– Натусю! З самого ранку все бігаєш?
Дихаючи шоколадом їй у вухо, вимагаючи впізнання, упізнаваний, упізнаний, виник Гоша, Гога, Георгій, Елчин чоловік.
– Ти ж у нас сьогодні зупиняєшся? Їдьмо? Давай швидко, до Еллочки, один ковток на доріжку й побігли, таксі я викликав.
– Так метро ще ходить.
Наталя глянула на годинник. День сповзав із циферблата останніми м’ячиками хвилин.
– Ходить. Метро і два автобуси, по півгодини на кожну пересадку. Їдьмо!
Як хочеться спати насправді. Притулитися до Гоші, заплющити очі, уткнутись у плече на одну тільки хвильку.
В Ельзи на столі розкрита коробка
