довгою змією чамбулу, вишукуючи раптову здобич і можливу козацьку засідку, носилися парні роз’їзди, а попереду – загін охороняв десяток Сухого Ібрагіма. Та Салах-Гірей звертав на них уваги не більш, ніж на ширяючого в небі орла. А то і менше… Адже птаха була вільною, а всі воїни загону належали до роду Баурджі – давніх данників хана, що на час походу стали рабами його сина.
Справжніх воїнів, які пройшли бодай одну битву, зуміли набрати лише на десятників. Перший набіг молодшого сина – подія важлива й почесна, але важка, кровопролитна і не обіцяє здобичі. Тим паче, напередодні Великого походу. Ось і відправляли стійбища за покликом хана в безбунчужний похід тих, кого було не надто шкода. Останніх синів з багатодітних сімей; незугарних слуг; неплатоспроможних боржників; пастухів, що дожили до сивин і вирішили, поки дряхлість остаточно не прикувала їх до стійбища, хоч раз у житті спробувати військового щастя. З тієї ж причини не супроводжував чамбул ні бойовий шаман, ні навіть перволіток, щойно прийнятий в чародійську науку.
У цьому була сувора правда життя, вистраждана віковим досвідом кочового і войовничого народу. Зуміє молодий хан, навіть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильні, і його правління принесе роду достаток і благоденство. А загине – так тому і бути – невелика втрата. Ні він сам, ні його воїни.
Замикав чамбул, що звивався по курній дорозі немов розмотаний аркан, ще один самотній вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд і помічене кількома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воїна. Це Кучум – вихователь молодого хана і наставник у ратній науці. Аталик, приставлений до Салах-Гірея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекає смерть. Як не складе голову в бою, то помре від рук ката. Поганий наставник нікому не потрібен.
Ось він уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-під приставленої до чола долоні, а потім торкнув свого бахмата шенкелями і погнав навздогін молодого хана.
– Накажи зупинити загін, мій повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воїна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створює відлуння навіть у горах.
– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.
– Хоч мій пан уже давно переступив той поріг, коли потребував порад, я все ж насмілюся нагадати, що до Тивільжанского броду залишилося не більше пари верст.
– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито відповів молодик. – Невже мій наставник думає, що я не знаю, куди веду чамбул?
– Ні, світоч моїх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокійно відповів бувалий воїн. – Але ти досі не віддав розпорядження стати на відпочинок. От я і наважився порушити твої думки.
– Не розумію, чому ти хочеш зупинити мене на півдорозі до слави?! – здивувався юнак. Адже він уже
