style="font-size:15px;"> – Ну, добре, нехай. Але ж всі ці речі могли просто не потрапити до Михайлівки. Ті самі товариші батька, котрим він їх вручив, могли і самі згинути. Мало яке лихо чигає на людей у Дикому Полі?
– Значить, іншого вибору не було. Довелося ризикнути…
– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своїм думкам. – До чого я і веду. Достеменно нічого невідомо. І поки батько сам не розповість, що і як трапилося, ми – можемо тільки гадати.
– Добре, – погодився Небаба. – Знаєш, де шукати те місце? Бачив уві сні якісь характерні прикмети? Зможеш розпізнати?
– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зуміємо відшукати когось із тих козаків, хто був з моїм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.
– А цих де шукати?
– Де ж іще шукати запорожця, як не в Січі? – знизав плечима Тарас. – Там або їх самих застанемо, або щось дізнаємось.
– Що ж… можна і на Січ махнути. Галлія хоч і не покійний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неї нітрохи не гірша за Примару вийшла. За кілька днів домчить. Як вважаєш, дівонько? Впораєшся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку ліктем у м’який бочок. – Жінкам все одно в Кіш дороги немає, а кобилці – ласкаво просимо.
– Якщо пан отаман накаже… – спокійно відповіла та. – Але, мені здається, що скакати аж за пороги немає резону.
– З чого б це? – поцікавився Тарас.
– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тільки дізнається, що Орда рушила до Хотинської фортеці, поспішить під її стіни. Ось там ви і знайдете всіх, кого шукаєте.
– Приємно, коли жінка не тільки гарна, але й розумна… – погодився з її доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тільки ближче, але й по дорозі… Подивимося, оцінимо обстановку. Ну, а не зустрінемо, кого шукаємо – рушимо далі.
– Що ж, ось і вирішили… – плеснув по колінах Куниця. – Лягаємо спати, а досвіту… в дорогу. І знаєте що, друзі? У мене таке відчуття, вірніше, я – переконаний: у нечисті сьогодні немає причини для торжества… А вся ця таємнича історія тільки починається…
Гірше за нашестя сарани може бути тільки тривала посуха.
Сліпучо-пекельне липневе сонце безжально підім’яло під себе степ, обдаючи нестерпним жаром її оголені простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазміїлася глибокими тріщинами, що місцями сягали аршинної глибини. Навіть змілілі річки відділилися від власних зів’ялих берегів широкими смугами скам’янілого намулу, жадібно приберігаючи для себе залишки води. Високі, в людський зріст трави, як стій, пересихали в колюче тверде сіно, котрим нехтували навіть голодні коні. Досить було однієї блискавки або вуглинки, яка б відкотилася від вогнища, щоб запалахкотів вогонь і випустив на привілля пожежу. Жадібну і безпощадну, що знищує на своєму шляху все живе і поглинає степові версти швидше за найпрудкішого скакуна.
У нескінченній
