поза усяким сумнівом, саме те, що бачить, чує, порівнює, й виносить судження, що суб’єкт цих психічних актів, наше «я», є одиничним і не складається з частин.
На підставі досягнутого висновку, що суб’єкт психічних явищ є неподільним, можемо стверджувати, що кожен філософський напрям, котрий вважає суб’єкт складеним із частин, треба відкинути як помилковий, невідповідний висновкам, виведеним з очевидних фактів. Тож помилковим є матеріалізм, помилковим є монізм Гекля, бо обидва навчають, що суб’єктом психічних явищ є мозок, котрий складається з безлічі атомів. Не знаю, для чого дехто завдає собі стільки труду, аби рознести в пух і прах матеріалістичний, а за ним і геклівський аргумент. Цілком достатньо вказати на той незаперечний факт, що ми порівнюємо між собою психічні явища, і на неподільність суб’єкта цих явищ, що випливає з нього, аби змусити Бюхнера і Гекля до відступу. Нехай вони дадуть собі раду з цим фактом, не суперечачи своїм теоріям. Але саме вони не сміють поглянути цьому факту у вічі. Тут я наголошую на тій дуже важливій обставині, що жодна праця, яка відстоює матеріалізм чи монізм Гекля, не намагалася узгодити ці теорії з тим фактом, з якого ми вивели переконання про одиничність нашого «я». Дослідники оминали цю проблему, як диявол святу воду, і коли через таку поведінку не заслужили на звинувачення у злій волі, то з певністю виявили неабияку несумлінність. Доки вони цуратимуться розгляду власне цієї проблеми, доти вони не можуть претендувати на те, аби їх вважали за поважних дослідників, працю яких повинна освітлювати лише одна мета: відкриття істини.
Таким чином, відкинувши твердження тих, хто заперечує існування суб’єкта, як і тих, хто вбачає його в людському мозку, ми з’ясували, що перевага на боці безсмертя. Адже всі погляди на суть суб’єкта, з яким не вдається узгодити безсмертя душі, виявилися помилковими. Залишилися лише ті напрями, котрі або прямо його підтверджують, як монадологія, або принаймні його не заперечують, або навіть, коли ми доповнимо їх передіснуванням, то вони стосовно переконання щодо безсмертя стають нарівні з монадологією.
Ця перевага, наразі, можливо, не дуже велика, набуває суттєвішого значення, коли візьмемо до уваги, що й монізм Спінози чи Гартмана не вдається узгодити з фактами. Згідно з цими філософами існує лише один суб’єкт, єдиний для психічних явищ усіх людей. Тоді можна запитати, чому ці всі явища з єдиним спільним суб’єктом не поєднуються між собою в цілість, створюючи таким чином лише одну особу з вельми численними психічними явищами? І хоч би нам дали на це задовільну відповідь, але існує інша велика трудність, така велика, що цілком спростовує монізм. Цією трудністю є факт, що часто одна людина заперечує саме те, що стверджує друга. Наприклад, одна людина каже: «Душа безсмертна», а друга: «Душа смертна». Бо згідно зі Спінозою і Гартманом ці двоє людей, які так відрізняються у своїх поглядах, мають один спільний суб’єкт, а отже, цей суб’єкт, названий Спінозою
