назву «Україна». Деякі з них дотримуються думки, що це синонім слів «князівство» або «земля». Інші стверджують, що так іменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Україна» означає географічно Київське прикордоння. Інший історіограф, Віталій Скляренко, стверджує, що буква «у» означає не «біля», а «в середині», тому недоцільно трактувати «Україну» як окраїну.
Більшої популярності назва «Україна» набрала в часи, коли спадок Київської Русі увійшов до складу Речі Посполитої. З цього часу термін зустрічається в багатьох документах і листах. Тепер таку назву носила територія Наддніпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території.
У XVII—XVIII століттях термін «Україна» набуває більш вагомого політичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офіційно іменувалася в Європі «Військом Запорозьким». Поділ наших територій між Москвою та Річчю Посполитою у часи Руїни, а також знищення Гетьманщини російською владою у 1764 році створили серйозні перепони для поширення нової назви. У цей час термін «Україна» знову використовувався у локальному значенні.
Уривок із Пересопницького Євангелія (1556), в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»
Тільки у XIX столітті, коли почали формуватися чіткіші кордони українських земель, назва «Україна» почала дедалі частіше вживатись у повсякденному житті її мешканців. Офіційному ж встановленню назви сприяло створення Української Народної Республіки у 1917 році.
Для чого ж було замінювати старовинну назву на нову? Вважається, що це було своєрідним протестом проти агресивної політики Росії, яка в усі часи мала за мету асимілювати українську націю у російську. Саме тому Московська імперія присвоїла собі назву «Русь», перетворивши її у XVIII сторіччі на Росію. Незважаючи ні на що, термін «Україна» пройшов чималий шлях від своєї появи до офіційного визнання в 1991 році, коли було проголошено Незалежність.
КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Грудневі морози скували розбиті шляхи уздовж Бугу, коли у давній столиці волинської династії, місті Дорогичин, з’явився почет нунція Папи Римського Інокентія IV Опізо Мізано. Добігав до свого завершення 1253 рік. Довгою вервечкою вершники, вози й криті екіпажі тяглися, зникаючи за міською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощі були того варті. У скрині, запечатаній особистою печаткою Папи, лежали регалії, які по перебігу сторіч нагадають нащадкам, що Україна колись мала свого короля. Ось що про цю подію оповідає Галицько-Волинський літопис:
«…Прислав папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства…”»
Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрії, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентія IV коронувати володаря
