style="font-size:15px;"> Тільки тепер почув Дорош, який самотній він був тут на березі цієї глибокої річки. А на протилежному березі річки також самотньо лежали його біла сорочка й штани з добре зав’язаними на холошах «сухарями». Про це вже подбав Митро Стріха, що сам ледве розгриз вузли на своїх штанях, які понав’язував йому Дорош.
Дорош кілька разів увіходив у річку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як раніше, але жах перед тим, що він може потонути, знову вертав його на берег. Він довго сидів, сумно оглядаючись навкруги. Нарешті, коли хлопець зовсім вже хотів був кинутися у річку, мовляв – що буде, то й буде, він побачив, що з лісу на тому березі вийшли два чоловіки. Одного з них зразу пізнав Дорош. Це був старий дід Журавель, що мав пасіку недалеко від річки. Ідучи купатися, хлопці обов’язково проходили повз пасіку й город старого Журавля. Журавель завжди сидів у курені і мовчки курив люльку. Хлопці чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:
– Здорові були, діду Денисе!
Дід пересовував люльку з одного кутка рота в другий і питав:
– Знову красти городину?
– Ні, ми купатися.
– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.
Повертаючися з купання, хлопці вже не йшли повз курінь, а плазом кралися поміж огудиною і набирали у пазухи молоді зелені огірки. У кожного вдома був свій город, але крадене завжди здається солодшим. Старий мав ще досить зірке око.
– Держи! – кричав він, побачивши хлопців, хоч держати було нікому.
Хлопці, як зграя горобців, летіли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однім місці коло куреня, гро-зився люлькою услід хлопцям і кричав:
– Дожену… жовч видавлю!
Дорош мимоволі згадав це, побачивши Журавля, і усміхнувся.
Чоловік, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий і високий на зріст, у розхристаній білій сорочці і в синіх штанях; матня його штанів була така довга, що мало не волочилася по землі. І дід і молодий були без шапок. Чубаті голови їхні, одна сива – дідова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонці.
– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березі Дорошеві сорочку й штани, – потоп хлопець.
Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати річку.
– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав він, побачивши хлопця, – втоплений гріється на сонечку.
– Де, де? – спитав старий і собі, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?
– Та ось на тому березі. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошеві. – Пливи сюди!
– Не можу! – крикнув Дорош.
– А як ти туди добрався?
– Переплив.
– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!
Журавель та молодий почали
