козак кинувся на парубка з сергою, але той не став чекати на нього і побіг з пасіки, а трохи згодом, узявшись за лице, пішов геть і власник соболевої шапки. Козак підійшов до шапки і ногою далеко відкинув її услід москалеві.
– Візьми свою шапку, москалю!
Москаль узяв шапку і погрозив кулаком на запорожця:
– Я тєбє етого нє забуду! – обернувшись, крикнув він.
– Іди вже, поки я зовсім не одбив тобі пам’яті.
Запорожцеві теж не минула даром бійка з москалями. Під лівим оком у нього красувався добрий синець, а сорочка розідрана була майже до пояса – це постарався москаль з сергою.
Старий Журавель сидів на землі, ухопившись руками за голову.
– Ну, старий, – підійшов до нього козак, – уставай. Бачу тепер і я, що добре вам живеться на слободах!
Він з Дорошем підвели й поставили Журавля на рівні ноги і одвели до куреня.
ІІ. ПРИКАЗ
У Приказі. – Харків у донесеннях воєводи. – Піддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитні. – Чоломбитня. – Воєвода.
В Приказі нудно, жарко й скучно. У маненьке віконце з зеленуватим круглим склом б’ється й дзижчить велика синя муха. На чверть вище є розбита шибка, і муха б легко могла вилетіти на двір, де так ясно світить сонце, де вітер приносить легенький запах лісу, де на небі кучерявляться білі яскраві хмарки, але й така проста думка не впадає мусі в голову, і вона, вдарившись об скло, падає на підвіконня; хвилину гуде, лежачи на спині, і дриґає ногами, бо не знає ще, як стати на ноги; потім випадково таки стає, схоплюється й знову кидається і б’ється в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги міцно врито в земляну долівку, сидить приказний дячок і дряпає по товстому шкарубкому папері гусячим пером. Іноді він бере з пісочниці білий чистий пісок і посипає на папір. Він переписує до-несіння воєводи про те, що город Харків стоїть «поміж двома річками – Лопанню та Харковом, стіна круг нього довжиною 475 сажнів, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стіною є рівчак у два сажні завшир і два сажні глибини; що по стінах десять дерев’яних башт, а башти криті ґонтом; що в Тайницькій башті є тайник з ходом у шістнадцять сажнів до річки і в тайнику є колодязь, але води в ньому вже нема, і так далі.
Пише те, про що пише майже кожного року новий воєвода, бо воєводи не довго засиджуються на одному місці: московський царський уряд не любить, коли воєвода призвичаюється до людности, а людність до нього. Підгодувався, мовляв, трохи, дай і іншому попоїсти.
Ці донесіння давно набридли приказному. Йому, як і мусі, що б’ється в скло, хочеться на волю, на сонце й свіже повітря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горілка й весела компанія, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо піддячий тут, у Приказі. Він стоїть коло вікна, спиною до приказного і дивиться на муху, що досі ще б’ється в вікні. Йому теж нудно й скучно, але він не може піти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром має прийти воєвода. А воєвода тепер сидить на ґанку воєводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристаній сорочці, і п’є холодний квас. Гладкому
