style="font-size:15px;"> – Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!
Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.
Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:
– Холодненька водиця, холодненька.
Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.
– Молодця! – гукнув він дідові.
Дійсно, дід плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилітав з води, і це було красно й дужо.
– Отак ми колись перепливали Дніпро! – сказав він, повертаючись до запорожця.
– Отак ми колись брехали!.. – засміявся козак.
– Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.
Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.
Так Дорош вивчився плавати.
Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.
– А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.
– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.
– Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.
«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».
– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батькові, що кланявся йому той запорожець, що його колись від татарського аркану визволив.
Це так вразило хлопця, що він навіть не знайшов, що й відповісти запорожцеві.
Деякий час дід та запорожець ішли мовчки.
– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.
Видно було, що він продовжував розмову, яка почалася перед купанням.
– Добре. За всім воєвода догляда. Не дасть на тебе й пушинці сісти. Хе-хе! Особливо добре міщанам. За ними вже так піклується, так побивається, що й нікуди. Там скоро, мабуть, і до вітру ходитимуть з дозволу воєводиного.
– А що?
– Та так. Треба попасти корову – спитайся воєводи та постій коло Приказу, поки вийде піддячий, а піддячий скаже про корову воєводі, а воєвода знову піддячому… хе-хе! А піддячий вийде й скаже: нема дозволу воєводиного, щоб пасти корову, є в Приказі чутка, що загони татарські бачили коло Змієва. Уведе татарва корову і тебе забере й
