беззаконня моя… Найпаче…»
– Добре, добре, – казав дяк, але він зовсім не слухав школяра: думки його були повні полювання та випивання на винниці у Доро-шевого батька.
– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з півдесятка молодих голосів, – Клименко, Клименко Петро прийшов!
– Що? Га? – спитав дяк,
– Клименко Петро прийшов!
У дверях стояв вродливий парубок років вісімнадцяти. Солом’яний бриль свій він держав під пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.
– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибі за ласку й науку!
Він уклонився ще раз і подав горщик дякові.
– Спасибі, спасибі, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибі й тобі, що не лінувався й учився добре.
Він зняв хустку з горщика, похвалив її і заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стіл.
Парубок цей скінчив вже школу і прийшов дякувати бакалярові за навчання. Він приніс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.
– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.
– Добре, добре. Подякуй батькові й від мене і скажи, прийду, як тільки повернуся з винниці. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руці Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопці, на сьогодні годі. І завтра… Подумав трохи, – і позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловіть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вівторок знову за книжку.
Хлопці, як скажені, вихопилися з школи. Попереду з горщиком біг Дубовиченко. Він хапав повною жменею кашу і набивав собі рота.
– Дай мені, дай мені! – неслася ватага хлопців за ним.
Десятка півтора рук ухопили за чуб і руки хлопця й посадили його з горщиком на колінах на землю. Після цього хлопці з’їли кашу, а горщик розбили на дрібні черепки і розкидали їх по дворі.
Дорош розповів товаришам про пригоду з запорожцем, і всі хлопці пожалкували, що не залишилися на річці і не побачили запорожця й бійку з москалями. Хлопець ішов додому в дуже приємному настрої. Ні, сьогодні таки щасливий для нього день: він навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогодні була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крім того, він був певний у цьому, батько візьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днів зо два, а то й більш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.
– Там коропи – о! – показав він аршина півтора руками приятелеві своєму, Дубовиченкові, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сіпа, вже й сіпа. Тільки тягай. А верстви зо три за винницею – боброві гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затріщить, як зламається, та у воду – хлюсь!
Але важко було здивувати такого досвідченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Він і сам бачив бобрів і тягав коропів ще більших за тих, про яких розповідав Дорош. Він навів кілька прикладів зі свого рибальського життя, і хлопці, розмовляючи таким чином і прибріхуючи трохи, як це водиться серед мисливців
