розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.
– Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!
Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.
– А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.
– А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!
– Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.
– Что ж єму будєт, запорожцу то?
Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.
– Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.
Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.
– Здорово!
Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних московському урядові. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сірко, надіслано до Москви, а відтіля запроторено аж до Сибіру (Дорош знав про це від батька), то що ж буде запорожцеві?
Він розбудив батька і, збентежений, пішов за ним до хати. Коли Дорош ішов із школи додому, йому добре хотілося їсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.
– А ти чого не їси? – спитала мати. – Наївся, мабуть, сміття отого – лопуцьків та калачиків?
– Ні, я кашу в школі їв.
– А що, – спитав батько, – хіба хто скінчив науку?
– Клименко Петро дякував бакалярові кашею.
– Який Петро? Іванів син?
– Атож.
Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зі свого прикрого становища: ну, як скажеш батькові, чого йому їсти не хочеться? Ледве скінчили обідати, він шмигнув до воріт.
– А ти куди лагодишся? Хіба не поїдеш зі мною на винницю?
Хлопець ляснув себе по голові: він і забув попередити батька, що прийде дяк.
– Тату! Пан бакаляр казали, що поїдуть з вами на винницю.
– Ну, що ж, веселіше буде. Коли він прийде?
– А ви коли їхатимете?
– Та ось, як упораюся з сіном. Мабуть, надвечір. А ти куди?
– Купатися. А я вже вмію плавати! – похвастався хлопець.
– Ач, який? Хто це тебе навчив?
– Запорожець!..
