що з ним скоїлося.
– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!
Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.
– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!
В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.
– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?
– Да как єго вивєдєш в колодках то?
– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.
– Ну, скоро ти там с огньом?
– Йду!
Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.
– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?
– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.
– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?
– Да когда доложиш? Только что привєлі.
– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.
– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.
– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?
Холоп мовчав.
– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?
– Какого бояріна?
– Да Ртіщєва.
– Нє знаю такого.
– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?
– Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.
– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?
– Та я вже казав тобі, хто я такий.
– Нічєго… Скажи єщьо.
– Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.
– Піши, Сємьонич.
Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.
– Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?
– У якому государевім городі?
– Нє прікідивайся. Тут, в Харьковє?
– Зайшов провідати свого приятеля, Дениса Журавля.
– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб провєдать пріятєля? Кто ж тєбє Дєніска етот Журавльов – дєд аль свойствєнник какой, родствєннік?
– Ні,
