на бік. Але це теж не вийшло, бо краї колодок досить далеко виступали збоку і, щоб лежати на боці, треба було ще більш зігнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищі колодки, бо вони були важкі, схилялися набік і падали, викручуючи руки і ноги в’язневі. Тоді він повалився горілиць і підняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Він знову сів. Знову почало ломити спину і стали терпнути руки. Він знову ліг горілиць, а за кілька хвилин сів і так без кінця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсім вогка від поту. Нарешті на нього найшло якесь отупіння, байдужість до всього, навіть до муки, і її терпів він тепер, і, схиливши чубату голову на груди, зігнувшись ще більше, запорожець якось одубів.
Глек не пам’ятав, скільки він просидів у такому забутті; він не знав навіть, чи спав він, чи ні, і прокинувся тільки тоді, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:
– А ну, покажи мнє етого молодца!
Глек підвів голову. Над ним стояв високий гладкий чоловік у довгому каптані. Козакові чомусь впав у вічі комір цього каптана, високий, що доходив до середини вуха і підпирав потилицю, а над коміром стирчали прямі патли темного волосся. Це був піддячий. Збоку стояв сторож Микита і держав у руках каганець. Очевидно, вже була ніч. Тіні од Микити та піддячого гасали по стелі, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрільців.
– Ти чєй такой будєш? – спитав піддячий.
Глек мовчки подивився на нього.
– Чєго молчіш? Чєй, спрашиваю, будєш? Прозвіщє твойо как?
– Павло Глек, козак Незамайківського куреня.
– Із запорожцев, что лі?
– Запорожець.
– Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?
– Стрєшньов.
– А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?
– Я.
– Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.
Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.
– Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.
– Знаю… Не впєрвой!
Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути
