носити на будівлю. Ото зранку каміння тягаємо до вечора, а на ніч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть і завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжується. І лютий той потурнак був, гірший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козаків був. От якось сидимо ми, снідаємо у полудень, бо раніш їсти не дають, їмо суху смердючу рибу та водицею запиваємо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, років шести. І був у той час великий вітер з моря, куряву хмарою гнав по дорозі. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а він пручається, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вітер, підняв чадру й закинув її на голову татарки. Глянув я на неї і пізнав свою жінку. Теліпає вітер чадру, і бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показує: «урус! урус!» – лопоче…
– Здорова, – кажу, – жінко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?
Глянула вона на мене, пополотніла, затрусилася, а потім мовчки підхопила хлопця на руки та від мене.
– Будь, кажу, проклята, потурначко!
Тяжка неволя турецька була, але після цього довго не помічав нічого, навіть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жінку!
– Випий, друже! – знову сказав йому винник.
Подорожній вихилив чарку і, не закусюючи, затягнувся люлькою.
– Минуло місяців шість після того. І скоїлося таке, що я ніколи не сподівався, бо думав, що мені й гинути доведеться у неволі бусурменській. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, підійшов до мене й сміється.
– Чого, – кажу, – смієшся, потурначе клятий!
– Не лайся, – каже, – я тобі приємну новину приніс. – Та нахилився й розкував мої кайдани…
– Що це? – питаю.
– Пощастило, тобі, Іване: викупив тебе з неволі перекопський грек за сімдесят талярів!
Дивлюся я на нього і вухам, і очам не вірю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закуті сиділи на лавах, і вийшов з галери на берег. І показав мені тут потурнак якогось підстаркуватого вже чоловіка, що стояв недалеко на березі.
– Ось, каже, той чоловік, що тебе з неволі викупив.
Підійшов я до нього і став перед ним, як пеньок.
– Ти, – каже, – Іван Печериця?
– Я, – кажу.
– Викупив, – каже, – я тебе з неволі бусурменської за сімдесят талярів. Заприсягайся мені, що збереш ці гроші і віддаси моєму братові, що живе в Опішні. Він їх надішле мені, а я, може, на ці гроші ще одного невільника з неволі визволю.
Пожив я у того доброго чоловіка, поки сили набрався, а потім переправив він мене на Запоріжжя. Там я і з Павлом Глеком познайомився. Спасибі запорожцям – трохи визволили мене, бідолаху. Коли вже виїздив я з Перекопу, признався мені грек, що коли він виходив від беглербега, у якого хотів викупити невільника, спинила його в сінцях жінка, що хоч і була
