style="font-size:15px;"> – Та я ж нічого, – відповів запорожець, – з його дорученням і сюди прибув на слободи.
– Чого?
Запорожець помовчав і покрутив вуса.
– Звелів провідати Сірчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…
– Ну, це ти брешеш, – спокійно сказав винник, – сам Сірко чого ж не їде?
– Еге… Його так добре частували у Сибіру, що він московського духу й чути не може.
Винник здивовано здвигнув, плечима.
– Чого ж це ти старцем вирядився?
– Він характерник! – сказав бакаляр.
– Москалів побив, – відповів за запорожця Наливайко, – так довелося тікати з Харкова.
– Де побив?
– На пасіці у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.
Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.
– Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.
– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.
– А що ж Денис?
– Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.
– Нічого з того не буде.
– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.
– Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.
– Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.
Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.
Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.
Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.
– Добридень! – привітався він, знявши бриль.
– З неділею!
– Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.
Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.
– Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.
– Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.
Гість сів, перехрестився, випив
