на Ла Рамбла, повертався до пансіону, лягав і дивився телевізор.
Монотонній течії процесу очікування, якій слідував з точністю до міліметра, він дав назву «вегетативний період». У цей період він вештався з сигаретою в зубах, яка частенько очікувала, поки її запалять. А коли доброзичливці-перехожі простягали йому запальничку, щоб підкурити,– спантеличувався. Та ще більше спантеличувався той, хто пригощав вогником, коли він ввічливо відмовлявся.
Суботу й неділю він зазвичай проводив у передмістях Барселони, аби не натрапляти на каравани туристів, де могли трапитися «знайомці».
Він уже давно розкусив, що пересічний європеєць, хай навіть жебрак чи наркоман, звикає до людей, яких бачить щодня в той самий час в тому самому місці, і згодом навіть починає їм довіряти.
Отже, звичка до порядку, якої потрібно уникати під час операції, у місці очікування – Барселоні – викликала довіру.
Найкращим способом вивчити всі ходи й виходи «Лос Караколеса» й убезпечити себе було мозолити очі персоналу, призвичити його до себе, тобто – стати завсідником.
Так він і вчинив. Почав регулярно вечеряти в ресторані.
Першого вечора спочатку пішов до вбиральні, довго-довго мив руки. Потім сів у передній залі на першому поверсі, де дивився, як кухарі пораються біля печі. Щовечора сідаючи в іншому місці, він ретельно вивчив ресторан, закручений, відповідно своїй назві, мов той равлик.
Дізнався, що через чорний хід лише ходить персонал і підвозять продукти. Найпросторіша зала ресторану – на верхньому поверсі – йому, природно, не підходила, бо була віддалена як від входу, так і від чорного ходу.
Урешті-решт зупинився на маленькій підвальній залі без вікон, куди з першого поверху вів пандус. Щоб увійти до цього приміщення, де поміж винних діжок стояло всього кілька столиків, треба було пройти вузьким проходом, який добре проглядався, й де треба було стишити хід. Мало воно й іще одну перевагу, непомітну відразу: безсумнівно, тут був третій вихід, що вів прямо на вулицю, через який закочували діжки.
«Бог трійцю любить…» – промайнуло в голові.
Працівники «Лос Караколеса» швидко звикли до іноземця, який щодня в той самий час з’являвся в ресторані з незапаленою цигаркою в зубах, спершу заходив до вбиральні, а тоді сідав за той самий із нечисленних столиків у підвалі.
Це був молодий чоловік, кремезний, можна сказати, що й гарний. Мав атлетичну статуру, але замкнене, суворе обличчя. Утім, коли він, уважно добираючи слова, намагаючись не помилятися, робив замовлення, голос його звучав приємно, надаючи йому інтелігентності.
Невдовзі кухарі біля печі на вході в ресторан почали вітатися з ним. Потім почали питати, як справи. Офіціанти резервували його столик, не садили за нього інших клієнтів, коли він мав прийти.
Ну, був він дивакуватий зі своєю незапаленою сигаретою та ритуалом відвідування вбиральні, але ж від нього не було жодної шкоди. У наш час,
