style="font-size:15px;"> К. звик не цікавитися тим, що роблять старші за званням колеги, і терпляче чекати наказу. Але вперше в житті йому страшенно закортіло поглянути, з ким розмовляє Бос, і він пошкодував, що не присутній на переговорах.
Як він, отой, одначе, зістарився! Як мало пороху в порохівницях, як розпадається особистість!
Усі в Організації до смерті ненавиділи цього покидька. Утім, на думку К., у цьому крився парадокс, адже Апо9 був одним із них!
Багато років Організація піклувалася та дбала про нього, а він – про Організацію; недаремно, коли його впіймали, то перші слова, сказані ним у літаку, в якому його везли до Туреччини, були «Я люблю свою країну! У мене й мама була туркеня!».
За теперішнього уряду – як пропаганда, то вже пропаганда! – хлопці, які їхали його пакувати, злітали б у Ліберію шикарним президентським бортом…
Але в тогочасних батьків-президентів та батьків-прем’єрів ніяких своїх бортів не було. Для операції позичили в одного бізнесмена приватний літак.
А той, у літаку, був наче й не Апо, затятий бунтівник проти держави, головнокомандувач «повільної війни», яка забрала понад сорок тисяч життів, змусила мільйони людей страждати, залишити рідну домівку та обійшлася в мільярди доларів.
Як і всі покидьки, отримавши по голові й повернувшись до рабського стану, він після спроби завоювати симпатії тим, що в нього мама була туркеня, не збавив газу й продовжував замоложувати: «Я люблю Туреччину. Я люблю турецький народ. Тільки дайте шанс – я добре прислужуся».
К. подумав, що ці слова, що їх напівпритомно-напівнепритомно вимовляв Апо, приходячи до тями після того, як його під час захоплення приспали уколом, були найщирішим зізнанням, яке він чув у житті.
Безшийко, якому набридло сидіти непорушно, широко позіхнув, струснув рукою, поглянув на годинник, який, дзвякнувши, перевернувся на зап’ясті:
– Четверта вже! Вони що, ще розмовляють? Скільки ж годин нам чекати?
Тоді підвівся й почав міряти кроками кімнату, в якій аж потіснішало від його масивного тіла.
– Усю дупу собі відсидів…
К. зміряв його недобрим поглядом. «Бидло, ще й нетерпеливе,– промайнуло в голові.– Що я з ним робитиму?»
Але голос його лишався спокійним, закликав до стриманості:
– Будемо чекати.
Довго чекати не довелось.
Один зі штабних, які супроводжували Боса, з’явився в дверях і кивком голови показав: «Ходімо».
Вони підвелися й пішли за ним.
Пройшли довгим темним коридором й потрапили до частини в’язниці з посиленою охороною, очевидно відведеної під особливого в’язня. Всередину не зайшли.
На стінах було стільки камер, що К. зніяковів. «Навіть у кіно зі стількох ракурсів не знімають»,– подумав він.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив
Прізвисько Абдулли Оджалана.–
