грав свою знамениту музику. Кевін Баззана описав це у своїй чудовій біографії Гулда: «Мавпа з пом’ятим виглядом, що нависає над клавішами та розмахує руками, постійно обертає тулуб і хитає головою». Нагадаю, що це не джазовий піаніст або Елтон Джон. Цей хлопець грав Баха. І він ненавидів виступати. Його манія контролю не витримувала гастрольних вимог щоденної зміни літаків і готелів та спілкування з новими людьми. «Я ненавиджу глядачів. Я думаю, що вони – сила зла»,– одного разу просичав він.
А потім з’явилося «крісло». Через свій стиль гри Гулд потребував спеціального стільця. Він був трохи вище фута, нахилений уперед, щоб Гулд міг зручно сидіти на краю сидіння. Піаніст мав так багато конкретних вимог, що його батькові зрештою довелося власноруч змайструвати стілець для нього. Гулд використовував цей стілець упродовж усієї своєї кар’єри, беручи його всюди із собою. Той помітно зносився протягом багатьох років, тому був увесь перемотаний дротом і мотузкою. В альбомах Гулда навіть чути скрип того «крісла».
Незважаючи на свою надмірну ексцентричність, він був приголомшливим. Як одного разу зазначив Джордж Селл з Клівлендського симфонічного оркестру: «Цей псих-геній». Але його навички, його слава, його успіх, усе це могло б ніколи не проявитися. Так, він був вундеркіндом, досягнувши рівня професіонала у віці дванадцяти років, але він був настільки незграбним і чутливим, як дитина, що протягом кількох років була на домашньому навчанні, бо не могла впоратися із зовнішнім тиском, перебуваючи поруч з іншими дітьми.
Гулд міг стати кимось зовсім нездатним до функціонування в реальному світі. Яким же чином йому вдалося прийти до успіху і стати одним із видатних? На щастя, він народився в середовищі, що ідеально підходило для його крихкого темпераменту. Батьки Гленна надавали йому майже безмежну підтримку. Мати присвятила себе вихованню в нього хисту, а батько витрачав три тисячі доларів на рік на музичне навчання Глена. (Хіба три тисячі доларів не здається вам забагато? Це було в 1940-х роках. Тоді це було вдвічі більше середньої річної зарплати в Торонто, рідному місті Гулда.)
З таким неймовірним рівнем підтримки і невичерпної трудової етики, талант Гулда квітнув. Він працював по шістнадцять годин на день і по сто годин на тиждень у студії звукозапису. Для нього було цілком нормальним не звертати уваги на календар при плануванні розкладу, тож доводилося йому нагадувати, що більшість людей не хочуть працювати на День подяки або Різдво. Коли його запитали, що він може порадити артистам-початківцям, він сказав: «Ви повинні відмовитися від усього іншого».
Його невротична одержимість виправдалася. У віці двадцяти п’яти років він мав музичне турне по Росії. Жоден мешканець Північної Америки не робив цього з початку Другої світової війни. У двадцять вісім років він виступав на телебаченні з Леонардом Бернстайном і Нью-Йоркським філармонічним оркестром, а в тридцять один рік став легендою музики.
Потім він вирішив зникнути. «Я дійсно хотів би прожити другу половину свого життя
