«Олодум», бразильської групи із Сальвадору – рідного папаєвого міста, яка виконує реґі і самбу. Щоразу, коли папай вмикає їхній компакт-диск, малий починає підспівувати, чи то пак щосили репетувати – як-от сьогодні. «О-ло-ду! Ту-бо! Бо-до-ло!!!» – загорлав він, заглушаючи барабани «Олодум». І при цьому ще торохтів ополоником по бляшанках і покришках, що звисали над його колискою.
Це Енцо змайстрував йому такий ударний інструмент, і мені б страшенно хотілося, щоб цей інструмент опинився в кімнаті Енцо, аби
той міг на собі відчути у повній мірі, що це за подарунок.
Окрім підгузка на Леандро нічого не було. Шкіра у мого братика кавового кольору, а волосся геть чорне.
Він дуже схожий на папая, і, якщо чесно, я навіть трохи ревную. Через мою світлу шкіру й біляве волосся ніхто навіть не здогадується, що я наполовину бразилійка, правда, папай каже, що зате я успадкувала мамину вроду.
Сьогодні мама на роботі в лікарні. Вона вже місяць як працює ранками. Тому папай тепер ходить до нашого ресторану у вечірню зміну, а Пенелопа з дідусем утримують позиції в першій половині дня. Але сьогодні в ресторані був тільки дідусь, бо Пенелопа, Фло і Енцо клопоталися переїздом.
Де ж вони? Я вкотре схопила бінокль і стала вдивлятися у вікна квартири навпроти. Коли після короткого перепочинку Леандро всоте завів свою пісню, я викотилася на кріслі в передпокій і гаркнула:
– Ну до-о-осить уже! У мене скоро почнеться криза!
– Хвилинку! – донеслося з вітальні.
Папай просидів там сьогодні півдня зі своїм ноутбуком, розшукуючи відповідні фотографії для нового сайту ресторану. Він увійшов до моєї кімнати, підхопив Леандро й підкинув його до стелі. Мій братик радісно задриґав ніжками у повітрі.
– Мій маленький, мій принц! Молодець, принце! – з гордістю вигукнув він. – Правильно – давай, тренуй м’язи ніг!
– А чи не міг би твій маленький принц займатися своїм музичним фітнесом у вітальні? – буркнула я і несхвально скосила очі на свою загіпсовану ногу, яка знову страшенно засвербіла.
Папай спохмурнів на виду.
– Пробач, Кокадо! Сьогодні мені треба віддати всі світлини, щоб наш сайт був готовий до запуску. Що я можу для тебе зробити?
– Окрему кімнату і здорову ногу! – зажадала я.
Папай зітхнув. Тепер і мені стало мулько на душі, адже я не мала рації. Я любила Леандро, та іноді мені страшенно хотілося, щоб моя кімната була тільки моєю. І ще більше хотілося, щоб із ногою було все гаразд!
– Уже приїхали? – спитав папай, кивнувши на вікно.
Я заперечливо похитала головою, попросила папая відчинити вікно і зраділа, коли він пішов назад у вітальню разом із музикантом і ополоником.
Тиша у дворі здалася мені райською. На четвертому поверсі старенька знову поливала свої жовтогарячі анациклуси, і лілові бігуді в її волоссі нагадали мені про фрау
