вниз. Джеф – друг мами Фло і батько Алекса. У нього волосся до плечей, і він збирає його у хвостик. А коли він дивиться на мене своїми зеленими іскристими очима, я починаю страшенно нудьгувати за Алексом.
– Хочу переказати тобі привіт, – сказав Джеф. – Сьогодні телефонував із Парижа Алекс.
Унизу Енцо знімав, як розвантажують машину.
– Обережно, обережно! – гукав він. – Там цінний вантаж із Бразилії! Будь ласка, донесіть його до передпокою цілим і неушкодженим!
– Псих! – пробурмотіла я, але вантажники, які саме тягнули шафу Фло, тільки посміхнулися.
Коли я на своєму інвалідному візку вкотилася з передпокою до їхньої вітальні, мені знову згадалася мадам Балібар. Ми познайомилися з нею минулого літа, і я раптом засумувала за пахощами яблучного пирога, який вона пекла для нас у своїй крихітній кухоньці. Щоправда, тоді в інвалідному візку сиділа Фло, і, до речі, свої перші кроки без милиць вона ступила саме тут, у вітальні фрау Балібар.
Тепер цю квартиру годі було й упізнати, бо недавно її об’єднали з сусідньою. Скрізь пахло свіжою фарбою, а у вітальні вже височіла гора коробок, які тягала моя найкраща подруга.
Із вікна вітальні було видно і вікно моєї кімнати, і прибудівок. Можна було навіть заглянути в кімнату на першому поверсі, але, крім ріжка одежної шафи і миршавої квітки в горщику на підвіконні, там не було нічого цікавого.
А навколо мене вирувало життя. Пенелопа раз у раз заносила кошики й мішки з одягом. Вона пов’язала своє темне густе волосся косинкою і надягла коротеньку спідничку – такого ж темно-синього кольору, як і її очі.
– Здорова була, сусідко! – привіталась вона зі мною своїм оксамитовим голосом. – Рада тебе бачити!
Папай із Джефом вивантажували з машини важкі речі, а вантажники, пихкаючи, переносили їх у передпокій. Мимохідь вигулькнули меблі, яких я раніше у Фло навіть не бачила: синій диван, письмовий стіл та кілька величезних коробок з «Ікеї».
– Заносьте до гостьової кімнати, – скомандувала Пенелопа.
– До кімнати Енцо! – поправив Енцо, котрий тягнув за собою валізу завбільшки з шафу в передпокої. – Сюди, будь ласка!
– Він не спить із п’ятої ранку, – шепнула мені на вухо Пенелопа. – Хвилюється ще більше, ніж ми. Стривай, Джефе, тут крихкі речі!.. – вона кинулася до дверей і допомогла Джефу внести ящик зі скляним посудом.
Мені раптом здалося, що я зі своїм інвалідним візком тільки займаю місце й усім заважаю.
– Гей, – гукнула я Фло, яка поставила просто переді мною коробку з Пенелопиними компакт-дисками, – ти хочеш мене замурувати тут навіки?
– Ох, пробач! – подруга витерла спітніле чоло рукавом футболки. – Почекай, зараз усе зробимо.
Вона випхала мого візка з передпокою до кухні. Після ремонту та стала майже вдвічі більша, ніж була. Біля стіни кольору літнього лужка
