сер.
– Ви ніколи не чули якихось пояснень із цього приводу?
– Ніколи.
– Це, без сумніву, тавро. Так… Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота містера Дуґласа. Ви його помітили?
– Авжеж, сер. Учора вранці він порізався, коли голився.
– А траплялося йому раніше порізатися при голінні?
– Не так давно, сер…
– Так-так! Це може бути випадковим збігом або проявом певної нервовості, що свідчить про те, що він мав підстави чогось остерігатися. Ви не помітили вчора чогось незвичайного в його поведінці, Емсе?
– Мені здалося, сер, що він був дещо неуважний і стурбований.
– Отже, напад був не зовсім несподіваний. Потроху просуваємося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслідування, містере Мак?
– Ні, містере Голмс, воно зараз у кращих руках.
– Гаразд, тоді перейдімо до картки «Д. В. 341»… Вона з нерівним обрізом. У вас удома немає паперу такого ґатунку?
– Ні, сер.
Голмс підійшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожної чорнильниці на прес-пап’є.
– Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картці – червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пір’я тонке. Ні, це написали в іншому місці. Вам про щось повідомляє цей напис, Емсе?
– Ні, сер.
– А що ви думаєте, містере Мак?
– Мені спало на думку якесь таємне товариство. Це підтверджує й знак на руці.
– І я так вважаю, – додав Мейсон.
– Що ж, візьмімо за основу цю гіпотезу та поглянемо, наскільки проясниться ситуація. Член такого товариства залазить у будинок, чекає містера Дуґласа, майже повністю розвалює йому голову з рушниці й утікає через рів, залишивши біля вбитого картку. Навіщо? Та для того, щоб про неї згодом згадали в пресі й інші члени товариства дізналися, що помста не забарилася. Ось тільки чому з усіх видів зброї вибрали саме рушницю?
– Справді дивно.
– І куди зникла обручка?
– Також незрозуміло.
– І чому досі нікого не заарештували? Минуло вже більше двох годин. Сподіваюся, потрібні накази віддали й із самого ранку кожен констебль на відстані сорока миль розшукує підозрілих чоловіків, змоклих до нитки?
– Звісно, містере Голмс.
– Він міг зникнути, лише зачаївшись у якійсь норі або перевдягнувшись.
Голмс підійшов до столу й узявся вивчати кривавий слід на підвіконні за допомогою лупи.
– Немає сумнівів, слід чобота. Але який величезний! Судячи зі слідів у кутку, можна припустити, що в нього менші ноги… А що це під столом?
– Гімнастичні гирі містера Дуґласа, – пояснив Емс.
– Гімнастична гиря тут одна. А де друга?
– Не знаю, містере Голмс. Може, і була всього одна. Я не звертав на це
