Шляхи долі. О. Генри
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Шляхи долі - О. Генри страница 15
– Звичайно, я її прийму, – сказала Еліс. – Хіба дівчата з Півдня не мають бездоганного виховання? Звісно, вона залишиться тут. А ти подбаєш про містера Клейтона.
– Подбаю? – задовено сказав Пілкінс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його парків, я продовжу для нього гостинність Медісон-сквер цієї ночі. Нема сенсу з ним сперечатися. Він сидітиме на тій лавці до ранку. Хіба він не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за леді, Еліс. Кажу тобі, на фоні тих заблукалих у лісі дітей мої… тобто, ем, на їхньому фоні Вол-стріт і Банк Англії виглядають залами ігрових автоматів.
Міс фон дер Райслінґ повела міс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорі. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пілкінсу подовгувату картонну коробочку.
– Твій подарунок, – сказала вона, – який я тобі повертаю.
– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пілкінс, зітхнувши, – плюшеве кошеня.
Він покинув Клейтона на парковій лаві й щиросердно потиснув йому руку.
– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса є на візитці, так? Дякую. Що ж, добраніч. Я перед вами в боргу. Ні, дякую, я не курю. Добраніч.
У себе в кімнаті Пілкінс відкрив коробку й вийняв з неї смішного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-ґудзика. Пілкінс із сумом на нього поглянув.
– Врешті-решт, – сказав він, – я не вірю, що одними грішми…
А тоді він скрикнув і пірнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зім’яту, але пахучу, червону, багатообіцяючу троянду.
ЗАЧАРОВАНИЙ ПРОФІЛЬ
Халіфок є небагато. Жінки – Шагразади з народження, за схильністю, інстинктом і будовою голосових зв’язок. Тисяча і одна історія щоденно оповідується сотнями тисяч доньок візирів їхнім султанам. Але їм слід бути насторожі.
Тим не менш, я чув історію про жінку-халіфа. Це не зовсім історія штибу «Тисячі й однієї ночі», бо в ній йдеться про Попелюшку, яка розмахувала кухонним рушником в інший час і в іншій країні. Тому, якщо ми не проти дещо сплутати дати (що додає трохи східного відтінку), ми про-довжимо.
Є в Нью-Йорку старий-старий готель. Ви могли бачити гравюри з ним у журналах. Його збудували – дайте подумати – у ті часи, коли за Чотирнадцятою вулицею ще не було нічого, крім старої індіанської стежки на Бостон і офісу Гаммерштайна. Невдовзі старий готель знесуть. І коли міцні стіни розколють, а цегла з гуркотом полетить униз, натовпи мешканців зберуться зусібіч і плакатимуть над знищенням їхньої дорогої пам’ятки. Громадянська гордість – стильне почуття в Новому Багдаді; а найбільше й найгучніше від такого іконоборства плакатиме чоловік (сам із Індіани), чиї дорогоцінні спогади про старий готель обмежуються тим, як його виставили звідти, коли він прийшов на безплатний обід у 1873.
У цьому готелі завжди зупинялася місіс Меґґі Браун. Місіс Меґґі Браун