він тримав торбу.
Коли дядько Бушрод підійшов до президента банку десь на двадцять метрів, який стояв під стіною, наче величезний сірий привид, його охопило раптове хвилювання. Він нарешті осягнув поспішність та зухвальство того, що він збирався зробити. Він був би більш ніж щасливий можливості відвернутися і втекти від славнозвісного гніву Веймаута. Але його уяві знову вигулькнуло біле докірливе обличчя міс Летті й пригнічений вигляд Нен і Ґая, які йому доведеться побачити наяву, якщо він зазнає невдачі й вони засумніваються в його виконанні обов’язку.
Підбадьорений цією думкою, він рушив вперед, покашлюючи й голосно стукаючи ціпком, щоб ще здалеку дати знати про своє наближення. Тоді він уникне небезпеки раптово здивувати часом надто поспішного містера Роберта.
– Це ви, Бушроде? – гукнув гучний, чистий голос сірого привида.
– Так, звичайно, містере Роберт.
– Якого дідька ви тут робити серед ночі?
Вперше в житті дядько Бушрод сказав містерові Роберту неправду. Він не міг стриматися. Треба трохи перефразувати. Він не міг напасти напряму.
– Я тут ходив до тітки Марії Петерсон. Їй вночі стало зле, і я відносив їй пляшечку ліків Мелінді. Та й таке.
– Гм! – сказав Роберт. – Краще вам повертатися додому. Ніч, надворі холодно, мокро. А у вас ревматизм, чого ви завтра будете варті? Але ніби розпогоджується, що скажете, Бушроде?
– Ніби так. Захід сонця був червоний.
Містер Роберт запалив сигару в тіні, і дим від неї виглядав так, наче сірий привид розростається і втікає в нічне повітря. Чомусь дядько Бушрод ніяк не міг змусити себе заговорити на неприємну тему. Він ніяково стояв, шаркав ногами по гравію і вертів у руках ціпок. Аж десь далеко – за три милі, біля стрілки в Джорджтауні – почувся слабкий свист поїзда, що наближався, який мав перевезти ім’я Веймаут у країну ганьби й безчестя. Страх покинув його. Він зняв капелюха й став перед головою клану, якому служив, величному, доброму, царському, страшному Веймауту – сміливо виступив проти нього в передчутті страхіття, яке могло статися.
– Містере Роберт, – почав він, тремким від переживань голосом, – пам’ятаєте той день скачок в Оук-Лон? День, коли ви перемогли, і налягли корону на міс Лусі?
– Скачки? – сказав містер Роберт, виймаючи сигару з рота. – Так, я дуже добре пам’ятаю… але якого це біса ви мені тут товкмачите серед ночі про якісь скачки? Йдіть додому, Бушроде. Ви, напевно, сновида.
– Міс Лусі торкнулася вашого плеча, – продовжив старий, не зважаючи на його слова, – мечем і сказала: «Я посвячую вас у лицарі, сер Роберт – підведіться ж, чистий, без страху й догани». От що тоді сказала міс Лусі. То було давно, але ні ви, ні я того не забули. І ще ми пам’ятаємо – як міс Лусі лежала на смертному одрі. Вона послала по дядька Бушрода й сказала: «Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про містера Роберта. Здається», – так сказала міс Лусі, «він вас слухає більше,
