Поїхав додому, – відповів Павло.
– Ти це зробив сам? – здивувалася жінка.
Павло знизав плечима.
– Подай-но лінійку!
Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.
– Бачиш – а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! – мовила жінка.
Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.
– Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш – поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, – сказала фурія.
Павло подякував і підняв з підлоги сумку.
– Ваші ключі, – мовив він.
Залишивши власницю квартири наодинці, Загородній швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно підоспілий трамвай і поїхав до потрібної йому автостанції.
ІІ
Дзвінок дав знати, що заняття на сьогодні закінчилися. Принаймні для третього курсу історичного факультету зі спеціальності «археологія». Валерій Пшеничний, молодий доктор історичних наук, закінчив лекцію, але замість того щоб попрощатися до наступної пари, застережливо підняв руку.
– Прошу хвилинку вашої дорогоцінної уваги, молоді люди! – зупинив він потік студентів, що саме народжувався. – Я розумію, що більшість із вас зараз зніматимуть стрес у найближчому кафе, але тамтешні власники не збідніють, коли ви замовите свої порції на п’ятнадцять хвилин пізніше. Увесь цей тиждень і, можливо, ще наступний я буду на міжнародній конференції у Ряшеві. Не забувайте, що наближається модульний тиждень.
– А хто його прийматиме? – озвалася вражена білява студентка, поставивши спільне для всієї аудиторії запитання.
– Мене тимчасово замінятиме Галина Василівна.
Аудиторією покотився шум. Галина Василівна Коломієць була найнебажанішим варіантом в усьому, а в модульний тиждень і поготів.
– Молоді люди, прошу врахувати, що найбільші винаходи та ідеї виникають саме у час змін, – заспокоїв їх доцент. – Китайці не дурні були.
– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змін», – не вгавала настирна студентка.
Але Пшеничний знав, що відповісти.
– Усі чомусь зупиняються саме на цьому виразі, але мало хто знає його продовження: «…і не скористатися їхніми можливостями!» От я і побачу, як ви виконуєте східну мудрість. Ще запитання є?
– А можна з вами? – подав голос студент із задньої парти.
Студента звали Валентин Кузьма, і він узагалі був останнім, кого б Пшеничний узяв із собою на будь-яку конференцію, не лише закордонну.
– Ну, якщо ти знаєш польську мову… – невпевнено почав доцент.
– Я розумію, про що говоритимуть, – з готовністю відповів Кузьма.
– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, żeby nie był potrzebny tłumacz?
Аудиторією прокотився сміх.
– Давай
