ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Так, але після мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навіть не листуємося.
– Он як! – сказав Дизма.
– А ви буваєте у неї?
– Зрідка, – протягнув Дизма. – Пані Пшеленська, здається, не зносить пана Куницького, але вас любить.
Ніна не витримала і тихо запитала:
– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромність, але, знаєте, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усі спогади юності пов’язані з домом і з колом знайомих тітки Пшеленської… Ви там буваєте…
– Чому ж ви до неї не завітаєте?
– Самі розумієте. Через чоловіка… Вони не можуть мені цього пробачити…
Ніна відвернулася і майже пошепки додала:
– Так само, як і я не можу собі пробачити цього.
Никодим мовчав.
– Мені соромно, що і тоді, і зараз я з вами така відверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…
– Не засмучуйтеся, повірте: все зміниться на краще…
– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я відчуваю, що знайшла у вашому чуйному серці глибокий, щирий відгук. Ми ще мало знайомі, але у мене до вас така довіра… Не потрібно, не розраджуйте мене, у мене немає жодного виходу. Досить того, що ви мене розумієте… Ви один, – додала вона, помовчавши.
– Чому ви кажете, що немає виходу? Хіба ви не можете розлучитися з чоловіком?
– Не можу, – відповіла Ніна, втупивши погляд у землю.
– Гм, значить, ви таки прив’язані до нього…
В очах Ніни запалав вогник.
– Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…
У голосі звучали ненависть і відраза.
– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.
– Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.
– Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…
– Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.
– Але сам пан Куницький мені сказав…
– Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.
– Не розумію?
– Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.
– Видурив хитрістю?
– О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.
– Ага!..
– Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?
– Як скажете. Втім…
– Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…
Ніна
