Дизма.
– Так, я використаю вас як знаряддя, але ви мусите мені пообіцяти абсолютну слухняність. Нікому жодного звуку. Передусім ви їдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це дуже безглузда і дуже шанована особа. Напевно, вже й ви помітили, що шановані особи найчастіше бувають безглузді?..
– Справді…
Обличчя Понімірського скривилося в іронічній гримасі. Він додав:
– Ви становите виняток з цього правила, бо хоч і дурні, та поваги до себе не викликаєте. Але це дрібниці. Тут дещо важливіша справа. Отже, у тітки Пшеленської величезні зв’язки, і вона ненавидить Куника. Тому вона допоможе у моїй справі.
– У якій справі?
– Мовчати, sapristi8, коли я говорю! Куник оголосив мене божевільним. Мене! Уявляєте, і добився опіки наді мною. Так от, ідеться про те, щоб тітка поставила на ноги вже не знаю точно й кого. Потрібно влаштувати консиліум, який встановить, що я цілком нормальний. Розумієте, пане?
– Розумію.
– Я напишу тітці листа, представлю вас як свого колегу, хоча й маєте вигляд шевця, але тітка так мріє насолити Куни-ку, що повірить. Поясните тітці, що наді мною тут знущаються, що мене позбавили свободи, що перехоплюють мої листи. Це слід змалювати у як найпохмуріших фарбах.
– Добре, але…
– Тихо! Хочете, знати, що за це отримаєте? То знайте, що за це я вшаную вас своєю дружбою і довічною рентою. Досить? Йду писати листа, а ви перед від’їздом у Варшаву зайдете за ним і за детальними інструкціями. Якщо ж на мене донесете, вб’ю як собаку. До побачення.
Він свиснув пінчера і, перестрибнувши, зник за кущами.
«Навіжений, немає жодного сумніву, – подумки вирішив Дизма. Втім, у розповіді графа є велика частка правди. Адже й Куницький сам казав, що купив Коборово. Ставлення дружини і дочки до нього дуже вороже. Зрозуміло, немає сенсу мати справи з цим божевільним і його планами, але варто замислитися, чи не можна з усієї цієї каламуті отримати для себе якусь вигоду…»
Дизма наразі не бачив жодних перспектив усього цього, але відчував, що проникнути в чужу таємницю ніколи не завадить. Особливо в його становищі:
«Принаймні потрібно якось вивідати, чи правду каже цей божевільний граф».
Йому спало на думку, що якби звинувачення Понімірського підтвердилися, він мав би можливість погрожувати Куницькому викриттям. Дизма брів у роздумах парком і біля самого палацу натрапив на лакея, від якого довідався, що господар прислав машину додому, але сам не повернувся, тому що справи затримали його ще на день.
Ця новина втішила Дизму. Ще одна доба святого спокою й тиші! Проте з ревматизмом він вирішив не затягувати. Буде набагато краще, якщо хвороба схопить його за день до ділового побачення з Куницьким.
Тому за вечерею Никодим почав немилосердно корчитися, нібито від болю, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві пані, особливо Ніна, співчутливо розпитували його про недугу, коли Дизма заявив, що у нього ревматизм. І обидві одностайно підтвердили, що вогкий клімат у Коборові сприяє нападам цієї хвороби. Пані Ніна навіть почала вибачатися, що не попередила його заздалегідь.
З
Їй-богу!
