та отримували відповіді і шматочки чорного дерева. Бачили тут одного з київских Ізяславів та нащадків чернігівського Святослава, печенізьких і половецьких каганів і навіть королевичів з далекої Угорщини. На перехресті, біля пласкої брили, залишали вони охорону і свої натільні хрести. Проходили крізь Чорні ворота, у Калюжній діброві вмивалися жертовною кров’ю і йшли в яри, звідки верталися мовчазними та зблідлими. Час від часу сюди приходили християнські ченці, але доля їх лишилася в Наві.
Монголи, що вклонялися Безсмертному Синьому Небу, поважали всіх богів та шанували священні дерева. Але відали й те, що правлячі сім’ї кипчаків-половців перебувають у тісному родстві зі жрецтвом Лоєва. А половецька верхівка, за волею великого хана, мала назавжди зникнути з поверхні земного диску. З нащадків Тугаркана та Боняка монголи не залишали в живих нікого. Рудоволосих волхвів також знищували під корінь. За легендою, тільки одну з жінок вражений її вродою монгольський тисячник сховав у своїй кибитці. Та ж легенда стверджує, що жінка була посвяченою та носила під серцем сина верховного волхва, через якого відродився прадавній рід, а сила не залишила ярів, до яких багато років потому повернулися онуки посвяченої. Вони зберегли крихти знань, але колір волосся в них був чорним.
Є підозра, що легенду про чорноволосих онуків рудої жриці придумали ті з половців, котрі втекли за Карпатські гори. Не всі з них загинули в битвах і не всі розчинилися серед народів Семиграддя та імперії Габсбургів.
На другий тиждень Великого посту, коли в церквах грецької віри згадували святителя Паламу та молилися за осяяння тих, котрі каються і постяться, східний вітер закрив відлигу. Так ярмарковий блазень закриває вертеп з бляшаним сонцем. На черкаські землі насунули щільні, наче з повсті, хмари, дощ мішався зі снігом. Східний вітер налітав з Дніпра, зривав з драбів шапки та кидав їх на непривітну землю. Проте сенатор не став чекати на добру погоду й велів рушати до Маслового Ставу.
Леваї у широкій чорній мантії з каптуром їхав за візком, який в Корсуні переставили з полозів на колеса.
Краще б вони цього не робили, думав пан Янош, помітивши, що візок знов застряг у багнюці. Сенатор тим часом про щось розмовляв з голомозим, одягненим у сіру шубу, провідником. Вже третю добу ця персона бентежила уяву трансільванця. Назвався голомозий Ярчуком й мав біля себе здоровенного хорта.
Того дня, коли Трифон привів до Немирича цього черкаса, пану Яношу пояснили, що ярчуками тут прозивають псів із вовчими зубами. Сказали, що за місцевим повір’ям ярчуки безпомилково відчувають відьм та нагло вкорочують їм життя. Манойлович схвалив вибір Трифона, зауваживши, що хорта тричі намагалися зжити з білого світу. Сотник, певно для переконливості, показав трансільванцеві три свої розчепірені пальці й додав, що після кожної з тих трьох спроб вороги самі відправлялися до пекла.
Леваї все зрозумів про пса, але не наважився запитати, чому ж Ярчуком назвали його господаря. Відтак
