А якщо гетьман скаже тобі написати рецептуру й відправить до аптеки болуса?
– Тоді… – алхімік на хвилину задумався й ціла система зморшок, що нагадувала султанську таґму, ускладнила його чоло. – Тоді я присягну забороненими іменами, що навіть заради тебе не стану ділитися з ним секретом. А відтак присягну, що лише дам аптекареві таємну складову засобу та усно передам інструкцію. Буду бити себе в груди, валятися в нього під ногами, обіцяти все на світі.
– Може спрацювати, а може й ні, – дівчина застрибнула під кожухи. – Гетьман не дурник.
– Ніхто й не вважає його дурником.
– Правильно.
– Утім, профанам – профанне.
– А профанкам – прокляття.
– Не будемо про це, – повертаючись до реторт, Лібр показав на стіни. – У казематах роблять хитрі шпарини.
– Я б давно відчула.
– Марс береже обережних.
Минуло три доби, перш ніж до княжого замку покликали аптекаря Пінхаса. Конецпольський дозволив батькові хворої зустрітися з ним у палацовому покої в присутності двох досвідчених драбів. Побачивши Лібра, Пінхас жодним рухом не виказав, що знає алхіміка. Він мовчки вислухав довгі формули, мовлені мовою, якої драби не чули ані в землях Корони, ані в далеких походах, взяв фіал з коричневим порошком, дві золоті монети, розкланявся й пішов.
Решту того дня з пічної труби над аптекою йшов синюватий дим, а вулицею розповзався дивний запах, від якого пси гарчали, коти пчихали, а гайвороння кружляло вузькими спіралями. Стара ворожка, що жила за квартал від аптеки, тричі виходила на ґанок, довго й ретельно принюхувалася до повітря, шмигала носом, відтак кинула до пічки сухої трави та щось бурмотіла над нею, аж поки на південний обрій не виповз Місяць.
Лише зійшла ніч, Пінхас вислизнув з аптеки. Оглядаючись й уникаючи місячного світла, він дістався кам’яниці, яка однією стіною зрослася з синагогою. Тричі по три рази постукав у двері. За хвилину йому відчинили.
Разом із воротарем аптекар спустився сходами до підземелля, освітленого масляними світильниками та заставленого різноманітним крамом. Вузьким переходом вони дійшли до підвалу, розташованого на іншому боці вулиці. Сальна свічка, яку ніс воротар, вихоплювала з мороку земляні стіни, дерев’яне кріплення та павутиння. При виході з підвалу шлях заступила невиразна постать. Пінхасу підсвітили обличчя, впізнали й повели до верхніх покоїв.
Там, у невеликому приміщенні, жодна стіна якого не межувала з вулицею, зібралися старійшини єврейської громади. У всіх суміжних приміщенях розставили вартових й навіть на горищі чатував один із синів господаря дому. На аптекаря чекали вже більше години, тому запросили читця з приємним голосом. Глухі звуки священого речитативу він так розмежовував наголосами і паузами, що ритм читання підкорив ритми сердець. Всі в приміщенні дихали як одна людина і це заспокоювало присутніх. Їм здавалося – а, може, так воно й було – що в єдності цій мешкала древня непереможна сила.
Лише Пінхас переступив поріг, чтець згорнув свій сувій і залишив зібрання.
