ще багато-багато років по тому, хоча й не на повний голос. Адже саме під час циганського свята в замку трапилася неприємність, що, врешті-решт, коштувала кільком офіцерам патентів, а простим драбам – здоровенних шматків шкіри на спинах і задницях.
Коли сулії з ракією та оковитою спорожніли на три чверті, а циганки скинули найближчі до плоті спідниці, біля розбірного містка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помітили й старшини вирішили, що ракія фатально подіяла на нездорові нутрощі. Аби не псувати свята, офіцери наказали покласти тіло в найхолоднішому з казематів.
А ранком новин побільшало. Виявилося, серед іншого, що зник молодший брат одного з охоронців, котрого залишили стерегти під Арматною. Хлопця так ніколи й не знайшли. Разом з ним із секретного підземелля зникли чорнокнижник з донькою та кілька важких скринь, що їх і шістьом підняти було б несила. Ті, хто гостив на святі, розповідали, що відчували якусь сатанинську пульсацію в голові та металевий присмак у роті. Вони клялися, що їх обезволила чаклунська сила, що міститься у циганських трунках. Утім медикус не знайшов нічого відмінного від ознак важкого похмілля.
Князь лютував і дивився крізь засклене вікно, як батоги гуляють спинами його драбів та челядників. А в шинках шепотіли, що клята сімейка перетворилася на велетенських кажанів, взяла до кігтів скрині з золотом й відлетіла до бусурманських земель. За цими подіями мало хто помітив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табір немов розчинився серед тих модринових лісів, що розмежовували землі Белзького, Волинського та Руського воєводств.
І лише за тиждень один із охоронців, що лікував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними іменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вікопомному застіллі. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столі, а потім, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганські лахи, підхопила бубна й зникла так само нагло як і виникла. Охоронець клявся святим Вінцентом та святою Урсулою, що серед того содому й він, простий жовнір, на однісіньку мить сподобився встромити свого грішного прутня до білого тіла відьми. Він присягав, що насолоду від того доторку не порівняв би з жодним способом жіночої ласки. Що тільки вибух осадної бомби в чомусь рівний тодішньому відчуттю, котре піднесло його до найвищих небес, де бачив він істот сяючих та до кінчиків крил сповнених незбагненного милосердя. Він розповів цю історію в «Корабелі», а потім у шинках Одноокого Циха і Тойла-молодшого.
Розповідаючи, він колом ходив за подіями тієї ночі, знов і знов повертався до медового лона чаровниці й згадував все нові подробиці, щоразу неймовірніші та більш збуджуючі. Втім, завсідники не сміялися з нього, а лише уважно слухали й час від часу доливали йому до чарки. Повії ж обмінювалися багатозначними поглядами та міцно стискали губи. Хтось спробував розпитати в драба, чи, бува, не знаходив він у відьми хвоста, але на допитливого цикнули і той
