до Маслового Ставу, місця історичного, де предки наші збиралися на ради і віча, й де вершився покон давнього козацтва.
– Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.
– Що саме? – не втримався Леваї й отримав несхвальний погляд від сенатора.
– Це місце нині зганьблене, – раптом спохмурнів Манойлович. – Там принижено козацтво, там у нас відібрали батьківські клейноди і поставили над нами худородних мазурів. Ми повинні його очистити, повернути йому славу.
– Очистити?
– Кров’ю змити нашу ганьбу…
– Бусурманською кров’ю, – уточнив Трифон.
Сотник здивовано подивився на нього. Втім за мить зрозумів і погодився:
– Бусурманською, звісно ж…
Він дочекався, поки дорівняють чарки й підніс свою так високо, що відблиск від її срібного боку впав на лезо хазарської шаблі.
– За те вип’ємо, зацне панство, щоб пан наш король Володислав підняв святого хреста над цареградською Софією! – проголосив Манойлович.
– Нехай буде так! – підтримало панство.
– Ми стоїмо на тому, що у всі віки найвищим у нас є держава, – процитував Катона Немирич й одним ковтком спорожнив чарку.
– Істинно так, пане сенаторе, істинно так, – пустив сльозу сотник й дав знак наповнити чарки. – А щодо Маслового Ставу, то я там часто полюю і з псами, і з кречетами. З радістю справив би на вашу честь, пане Юрію, – він поклав руку на серце й вклонився до сенатора, – превелику мисливську забаву, але християнам у піст заборонено проливати кров не лише людську, але й решти божих тварей.
– Я в жодному випадку не став би обтяжувати вас, пане Михайло, своїми захцянками, – так само приклав руку до серця Немирич. – Просив би лише дати мені людину, яка добре знає ті місця. Решту беру на себе.
– Поїдеш з паном сенатором? – звернувся Манойлович до Трифона.
– Я б з радістю, але ж наш ігумен… – ключар похитав головою.
– Правду каже, – кивнув сотник. – Ігумен в їхній кіновії62 зело суворий. Але ми знайдемо вам мужа вправного, котрий все в тих ярах провідав. Вам би перед тим правило63 відстояти.
– Я домовлюся, – пообіцяв Трифон. – Зранку поїдемо до монастиря.
Ранком до горища, де спали Мечислав із Зоркою, завітав джура Виговського. Він довго гримав у двері, перш ніж йому відкрили й ледве впізнав у розпатланій і геть поблідлій особі юнака, що тиждень тому залишив трактир «Чворакій». Намагаючись зайвий раз не знаходитися в напрямі Зоркового дихання, джура передав наказ писаря, зачекав, поки поблідла особа натягувала свитку, шапку і чоботи, та повів її до замкових покоїв.
Мечислав навіть не помітив, що його товариш залишив горище. Він бачив сни з Кассандрою і Каліпсо, які вимучували його кпинами та дражнили своїми принадами, крутився на прілій соломі та клично стогнав.
Коли Зорку привели перед писареві очі, той разом з
