style="font-size:15px;"> Ледь вони з Зорком розклали свій скарб, «цехмейстер» навідав їх та поцікавився, як кандидатів записати. Довелося збільшити його денні прибутки ще на таляр, після чого син підстарости став козачим сином Максимом Завадою, а внук трактирника – козачим сином Мелетієм Побіяшним. «Цехмейстер» завірив обох, що справжніх імен їм у писарствах називати не доведеться, адже в самому Корсуні для таких, як вони, приблуд так чи інак посад не буде. Втім на Запоріжжі, або ж у полкових канцеляріях, казав він, тутешній запис їм сильно поможе. Мечислав підозрював, що возний дурить їх, як циган цорку, проте за таляром не шкодував.
Адже невідомо, розважив він, коли саме пан сенатор з паном писарем звершать свої високі справи та подбають про своїх молодих клієнтів. А до того не виглядало мудрим ходити майданами та шинками під сімейними іменами. Тим більше, що Корсунь аж кишів комісарськими нишпорками, шпиками Потоцького та просто любителями заробити на ближньому.
Владнавши справу з житлом, новоспечені козацькі сини рушили їсти й пити. В Корсуні шинків було утричі більше ніж у Бродах. Проте деякі з них відкривали двері лише в базарні дні, а в пристойних єрбігах59 вже сиділи гамірні зграї військовиків. Тому Мечислав-Максим, зупинив свій вибір на простацькому підвалі, де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кіркою. Тутешнє вино здалося їм розведеним, від оковитої несло бражкою, тому вони зупинили свій вибір на слив’янці.
Після недовгої кулінарної суперечки кандидати замовили вареників з кислою капустою, солених огірків, горіхів та соломахи. Поки несли закуску, молоді люди вжили з півглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, відчуваючи наближення весни та подієву свіжість, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателів, втім не надали їй особливого значення. Після повстань та реєстрових комісій козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише відлунням бунтівного минулого.
Якоїсь миті, коли випите пустило тілом чергову теплу хвилю, синові підстарости здалося, що настав час для повного порозуміння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим і спокійним на вдачу. Він не намагався прирівняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першість в знаннях. Син підстарости міркував про те, аби мати його за джуру, й лише підозра стояла між ним і рішенням.
– Так що там сталося у Замості? – запитав він, коли перед ними поставили миску з варениками.
Мечислав спостерігав, як його запитання малює знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, відтак пішли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати міцної оборони.
Відчувши це, син підстарости рушив у лобову атаку:
– Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскалові не сподобався колір твоєї шкіри. Я б скоріше подумав, що надто сподобався.
Плями на вилицях побільшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тінь. Він сказав з незвичною твердістю в голосі:
– Я
