дніпровська б’є.Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Нам би ще зустрітися в солов’їну ніч.
Теплі зорі київські сяли б довіч.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
Коли у кінці 1950–х років почали зводити житловий будинок для українських композиторів на розі колишньої київської вулиці Калініна (тепер Софійська) і Михайлівського провулка, Платон Майборода з матір’ю і роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кілька літ!) до великої п’ятикімнатної квартири Андрія Малишка. Поет виділив йому для життя і праці дві кімнати. Почався прекрасний період їхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пісень. Але ж яких! «Білі каштани» (1953), «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Пісня про рушник» (1958). Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа.
«Київський вальс» народився на замовлення студентів Київського медичного інституту. Саме вони надіслали листа композиторові Платону Майбороді і поету Андрієві Малишку і просили написати ліричну пісню про квітучий Київ. Майбутні лікарі хотіли почути щось незвичне та вічне, яке б нагадувало їм про навчання, про улюблене місто, коли роз’їдуться по всіх усюдах після випускних іспитів. Тепер же уявити Київ без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорів просто неможливо.
Здавалося б, смаки з народження пісні встигли змінитись не раз, проте чарівний і милий вальс належить до тих, котрі й досі зачіпають за живе. Усе просто: вічним та справжнім творінням суджено пройти роки й епохи, не втративши своєї чарівності…
Якось російський поет Олександр Твардовський розмовляв зі Сталіним та й, поміж іншим, наважився попросити у «вождя» якусь премію чи іншу радянську цяцьку – «бляху» для свого українського друга – Андрія Малишка. Сталін у відповідь пробурмотів: «Гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде».
Однак Вічність сама знайшла українця. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, геніального композитора. Саме він першим і єдиним відчув у вишуканих віршах Андрія Малишка те, що поезія та вірші для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це довершені слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Вірші для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, самі ж окремого життя не мають.
Українські пісні частіше, аніж інші, лунали у сибірських таборах ще за життя Сталіна. Що цікаво, нова українська естрада, яка робила свої перші кроки з пісень Андрія Самійловича, особливо із «Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, Ти щастя моє…» могла з’явитись лише після смерті тирана. За його життя
