звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
(Декілька слів про Конончука. – Авт.).
Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тіло і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на поміст… Висівки сиплються – така нужа!
Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну бльондинку за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…
– Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання збоку Фавста до Клєнцова, – у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?
(Мотив цей розробити. – Авт.).
Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, і книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою, дивиться у вічі Фавстові.
– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…
Фавст щиро сміється:
– Що мені блатні, – каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…
…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі «дядюшка» з далекого Поділля.
На цьому місці між Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все таки огризнутися:
– П’ять месяцев, ґосподін Фавст, ето єщо нє трьопка, а ти… ти опрєдєльонно пайдьош в зємєльний камітєт спасать самостєйную…
– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі, кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнідий якийсь на виду,
