пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…
Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:
– Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.
Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.
Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.
Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:
– У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.
Він повертався до Клєнцова:
– Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»
Маламет молився богові. Вечір, ніч.
Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:
– Де, твоя, Яцьківський, кружечка з (орлами), га? Дайте мені води!
Голос зростав, переходив у шепотіння:
– Чуєте, Сторожук списки читає?…
Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку, – він уже не приходив більше до свідомости, він збожеволів.
Ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня… Бігає по камері, гукає:
– Кіннота, на коні! До бою!..
– Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її, пий!
Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крови руки і, на здивовання усіх, почав малювати на стіні велику літеру… Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:
– Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайся!
На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє…
Камера заніміла з жаху.
У сусідній камері, «етапній», співали студенти – новаки ще нашої тюрми:
Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…
А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав.
2. 4. 1923.
Сину мій![9]
Наталія Стрілець
Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові
Спогади матері Григорія Косинки записані Т. М. Мороз-Стрілець.
