вам і оце підійде для такого твору?
Я схопила той гребінець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазані чорно-сірі смуги, неначе велетенські зуби.
Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твір». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неї, він прочитав нам цілу лекцію. Мовляв, подивіться, яка оригінальна неречова композиція. Як тут тіні й півтіні урівноважили композицію і т. д., і т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.
Увечері того ж дня ми, сміючись, розповідали Григорію Михайловичу про фотограму з його гребінця і реакцію викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далі з хвилюванням сказав:
– Дорогі мої, раджу вам не витрачати часу на таку «творчість» і на відвідування виставок подібних творів. Ви ж майбутні митці! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художників? Вивчайте творчість художників-передвижників. Готуйте себе відчувати нове і цікаве у житті, а не ставити дійсне шкереберть і називати це «новим». Придивляйтесь до явищ і подій і знайдете справді нове. Недаремно ж кажуть: «Всі люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно є. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, і красу її ні з чим не зрівняти… – Потім він додав: – Ось, наприклад, твоє фото «У сонячний день» одержало на конкурсі першу премію… Або «Купання коней»… Прекрасні фото! Отак і працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один із засобів удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хіба ж не приємно, коли твій твір відзначають премію, як оце було з моїм оповіданням «Товариш Гавриш».
Коли заходила мова про мистецтво, літературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми іноді дивувались з його обізнаності й говорили йому про це. Одного разу він відповів нам:
– Письменник повинен знати про все, що діється навколо, а у літературі і мистецтві й поготів! І немає у світі такого явища, яке не цікавило б мене…
Значна частина дисциплін була у нас технічного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутності вільно. Він же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розіграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрідка, але перепадало і йому від нас. Про це згадує у своїх спогадах Олена Контребинська.
Товариші нашої бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували їх. Бувало, казали: «Читаєш твір, і автор розтлумачить усе до кінця – все просто, як у протоколі: ото він сказав, а ото вона, а оце від автора. Читачеві лишається спокійно перегортати сторінки. А Косинку спокійно не вчитаєш! Бо стаєш учасником дії, переживаєш разом з героями твору. Твір примушує поміркувати, бо в ньому є щось недомовлене… Але в цьому і принадність, і краса Косинчиного почерку…»
Звертались товариші до мене з різних питань. Я їм іноді відповідала: «Чого ви питаєте у мене? Запитайте в автора».
Коли я розповіла Григорію Михайловичу про наші розмови, він мовив:
– Коли твір викликає активне сприймання, примушує міркувати, то це найбільша нагорода авторові. Мені приємно,
