в чужу й огидну.
Того примарного літа місяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне літо дурманних квітів і вологих водоростей принесло дикі багатобарвні марева. І поки я швендяв уздовж дрібного кристалічного потоку, то побачив незвичні брижі, легко оповиті жовтим світлом, так, начебто ті безтурботні води текли неспокійним плином до невідомих океанів, яким не знайшлося місця в нашому світі. Тихі й іскристі, яскраві й зловісні, ті прокляті місяцем води квапилися, а я не знав куди: лише білі квіти лотоса, що стороняться берегів, зривав дурманний нічний вихор один за одним, і, кружляючи в розпачі, вони падали в потік (жахливо далеко під кривобоким, різьбленим мостом), озираючись назад зі зловісним смиренням спокійних і мертвих облич.
І поки, топчучи сонні квіти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволіючи від страху перед невідомими створіннями і спокусливими мертвими суцвіттями, я побачив сад, у світлі місяця нескінченний, в якому вдень спиналися стіни – лише дерева, квіти й кущі, кам’яні ідоли й пагоди, вигини потоку, що світиться жовтим: між трав’янистих берегів і під химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвіть лотоса сумно шепотіли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане річкою і не поєднається (серед боліт із хиткими очеретами й мілинами з блискучим піском) із узбережжям величезного й безіменного моря.
Над тим морем сяяв сповнений ненависті місяць, і химерні запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мріяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвіття лотоса – щоб виловити суцвіття і дізнатись від них таємниці, які місяць приніс у ніч. Але коли світило просунулося на захід, а від похмурого узбережжя відлинули безгучні хвилі, я бачив у тому світлі, що хвилі більше не приховують старі шпилі й прикрашені зеленими водоростями білі колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого міста, прибувають усі мерці, і тремтів, не прагнучи більше спілкуватися із суцвіттями лотоса.
Проте, побачивши далеко в морі чорного кондора, що спускається з небес відпочити на величезному рифі, я був схильний розпитати його, щоб дізнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби він був не настільки далеко, але він був-таки задалеко, ледь помітно наблизившись майже впритул до гігантського рифу.
Так я спостерігав за потоком, що линув під спадним місяцем, бачив блискучі шпилі, вежі та дахи мертвого, залитого водою міста. І поки я споглядав, ніздрі намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого світу. У цьому загубленому і забутому місці і справді зібрали всю плоть із кладовищ, зібрали, щоб одутлі морські хробаки її гризли й наситилися нею.
Над цими жахіттями зависнув лиховісний місяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, місяць не потрібен. І поки я витріщався на хвилі, що тягнуться від хробаків, що звиваються внизу, я відчув холод, що прийшов здалеку, звідти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася,
