style="font-size:15px;"> На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали – в дійсності неіснуючі – спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.
На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.
Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.
Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелія Антоніна.
Для них і була приготовлена на терасі вечеря.
На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.
До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:
– Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.
Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:
– Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво, – і знову підставив голову під руку.
– Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тільки чекання та сподівання.
Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:
«І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо».
З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.
– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.
Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.
– Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п’ять десятків? – спитав Аврелій.
– Правда,
