офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.
– На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.
– Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.
Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:
– Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».
Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.
Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.
Але Ізі мовчала надто довго.
– Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?
– Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.
– Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.
– Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.
Гелене похитала головою:
– Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.
– Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?
– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.
– Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…
– То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.
Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.
– Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школі. Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: «Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж – не розгубитись! А тоді – танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються».
Згадка
