що Сабіна затримала рух і не понюхала солі, додав:
– А влада першого Адріанового наступника буде закурена вогнем війни.
Августа нюхнула солі.
– Але той цезар буде рішучий муж і тим не журитиметься.
Сабіна знов вияснилася.
Як кожен, хто ворожить, вона вкладала власний – бажаний їй, – зміст у слова ворожбита. І цілком ясно бачила у сказаному образ свого кандидата – Люція Вера.
Татіан бачив її думки й продовжував:
– Панування Адріанового наступника, казав пророк, буде несприятливим для розквіту мистецтва й філософії.
Сабіна задоволено мотнула головою, бо обіцяне мало знищити саме те, за чим найдужче побивався Адріан.
– Але війна приведе до внутрішніх розрухів і прикростей, тому історія зробить це панування темною плямою, на якій ореол слідуючого цезаря, тобто Антіноя, засяє тихою, ясною зорею. І народи Римської імперії благословлятимуть його як Олімпійця.
Августа раз за разом двічі понюхала солі й зблідла.
– Та це буде аж тоді, коли гіацинтові кучері божеського Антіноя побіліють, як вершина Гімета під снігом, – може, за двадцять, а може, й за сорок літ.
– Хто пророкував? – запитала заспокоєна Сабіна.
– Діодор, найславніший пророк із Серапеума, – спокійно відповів Татіан.
– Невже ж тобі пощастило притягти його на наш бік? Подивляю твоє мистецтво, Татіане. Він, певне, говорив те, що ти йому підказав.
– Гадаю, божеська, що пророк говорив із натхнення. Але боги милостиві до тебе, то пророцтво було таке, що формою заспокоїло цезаря, а змістом може задовольнити й августу, бо не перешкоджає йти дорогою, яку бачить тільки її божеська мудрість. Дозволь не розповідати подробиць, щоб не затримувати тебе в цей дорогий тобі час. І мене вже чекає цезар. Кличе тинятися з ним десь по пустині, оглядати святині, розкидані по оазах. А щодо оракула, то головне ти знаєш. В дорозі я довідаюсь від цезаря подробиці.
Сабіна знов проясніла й жваво запитала:
– А нічого не порадив оракул Антіноєві?
– Аякже! Саме так, як ти, божеська, могла б бажати: щоб сидів тихо й спокійно та цікавився всім, що не має відношення до влади, аж поки не прийде його час.
– Це дуже добре! – одверто зраділа августа. – Хіба ж ляльці місце на троні? А це ж лялька! Мальована лялька! – додала погірдливо.
Замислившись, перебирала перли свого намиста.
– Але ж… часами… ляльки розбиваються, – промовила, немов до себе, і глянула просто в вічі сенаторові.
Той не моргнув і відповів:
– На все свій час. Тепер було б ліпше, якби лялька перестала бавити. А це трапляється, коли лялькою починають цікавитись інші. Маю відомості, що наш «мармуровий бог» почав сходити із свого постаменту… принаймні вночі…щоб забавлятися флейтистками.
Сабіна знизала плечима:
– Мудрий ти, сенаторе. Але не мав би зважати на дурниці.
