алебастрову амфору та золоті чари. Поставив перед Татіаном одну з них і наточив у неї ароматичного темно-золотистого вина.
– Щоб не було нудно чекати у старечому товаристві. Спробуй питво, що підкріплює наші сили в святині.
Татіан підніс чару вгору:
– Хай боги благословлять твої й наші вчинки! – промовив Татіан, схиляючи голову.
– Хай так буде сьогодні й вічно, – урочисто відповів пророк.
Гість хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зціплених уст.
До покою саме вступили вояки. Татіан передав Антістосові ключі і хитнув головою.
Антістос негайно підійшов до дверей і замкнув їх.
Пріск голосно зітхнув і потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сів у фотель.
Антістос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключі й поклав руку на держално меча.
Пророк вибачливо дивився на ці «прояви вояцького виховання». Але перед ним вже стояв Татіан і спокійним голосом, так само, як і раніше, з пошаною говорив:
– Тепер вислухай мене. Тільки дуже прошу: без хвилювання і зайвого неспокою, бо це не личило б такій достойній особі, як ти.
І, відрубуючи слова, закінчив:
– На цей раз із цезарем говоритиму я, а не ти.
– Тобто… як? – ще нічого не розуміючи, але вже з почуттям тривоги промовив Діодор.
Хотів підвестися з фотеля.
– Сиди, сиди, пророче. Я тобі все висвітлю, до подробиць: час же ще є, – показав на воду в клепсидрі.
– Не дуже це чемно, ми знаємо, однак нам здається, після докладного знайомства з тобою, що ти хоч і вельми святий пророк, але ж твої пророцтва… так скажемо, трохи запізнюються.
У жерця обличчя зблідло на крейду, брови стислись. Чорні, мов вугіль, очі аж засвітились. За все своє життя він ще ніколи не чув такої мови. Глянув в один бік, у другий: вояки стояли щільно біля нього при кожній руці.
– Спокійно, спокійно, святий пророче, – промовив Антістос.
– На суперечки в нас нема часу, – додав Татіан.
– Та не свердли мене своїми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зі страху, – озвався з робленим жахом Пріск.
– Але… – видобув із своєї горлянки Діодор.
– Ну, не бійся. Ми тобі рішуче нічого злого не зробимо, – діловитим тоном почав Татіан.
– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Пріск.
– Тихо, центуріоне! – стримав його Антістос. – Шануй пророка.
– Але ж це… насильство, блюзнірство. Нечуване зухвальство, – промовив нарешті Діодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще більше стала подібною до голови олімпійського Зевса.
– Ну, сам бачиш, – співчутливо сказав Антістос, шукаючи чогось поміж речами на пророковому столі.
– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твоє ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такій важливій
