немов то справді були краплини прозорої живиці, що виступила з лавра під вогненним поцілунком Фойбоса-Сонця.
Ізі увійшла за запону глуха до овацій, сліпа до знаків вітання. Вона не була свідома свого оглушливого успіху, тремтіла вся й не розуміла, що їй говорить рабиня. Не розуміла, чого її знову провадять до зали. Стояла перед усміхненою Хризіс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дівчатко за підборіддя і підвела вгору її обличчя.
– Таж вона й справді вся в сльозах! – вигукнула зі здивуванням. – Чого ж ти, маленька?
Ізі довірливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарні очі гетери й усміхнулась крізь сльози:
– Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього.
Оплески привітали її несподівану відповідь.
Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.
– Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях, – сказала Доріс.
– Чи давно ти танцюєш, дитино? – запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.
– Сьогодні перше моє соло.
– Перед тобою світлий шлях.
Хризіс відстебнула смарагдове намисто – Лізіїв подарунок – й одягла на Ізіну шию.
– Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.
І, нахилившись до дівчини, тихо додала:
– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі – навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і… має добру пам’ять.
Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.
III. В храмі Серапіса
Не посилав я пророків тих, а прибігли вони самі. Не говорив я їм, а вони пророкували.
– Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.
– Заспокійся, центуріоне, – стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах. – Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.
– Коли ж стільки марнується часу.
Татіан спокійно поглянув на зорі:
– Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває… коли потім схочеш ще забавлятись.
– А чом би й ні? – дратувався Пріск. – Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.
– Але – без гніву, – знуджено сперечався Татіан. – Згадай, як нас вчили в дитинстві: «Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою».
Третій – Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:
– Ми ж мусимо зробити
