потужна рука твердого Риму не чавила навіть на забавах найвизначніших людей Александрії? Дарма, що сьогодні скрізь шанували бенкетами цих представників Риму
Кальпурніан «заминав» прикру пригоду:
– Повстання проти жіноцтва – застарілий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мідянокоса пряла вовну в гінекею, то її чарівний погляд і глибокий розум не були б джерелом нашого – і твого – натхнення.
– О, о. Отож-бо саме воно й є! – уперто не здавався підпитий Вер. – І я ж кажу: для жінок – гінекей! І жодні це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жінкам дбати про вовну, господарство, а до іншого – зась! Натхнення? Освіта? Права? Може, ще й право розпоряджати своїм майном? Безглуздя це! – він стукнув п’ястуком. – Годі! Як влада буде в моїх…
Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кінець її втонув у веселому й однодушному сміху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про свої забаганки на трон у добі повного цезаревого тріумфу. До того ж, хто з присутніх не знав, як Верові залежить на майні його дружини?
Велику зручність і винятковий такт мусив проявити Татіан, щоб заспокоїти розігрітого вином цезаревого спадкоємця і непомітно вивести його з симпозіону.
Та ще перед тим Кальпурніан взяв у раба вінок з тополевого листу й фіалок, підніс його вгору і зробив рух, як перед промовою в сенаті:
– Патриції! Августіани! І ви, присутні тут красуні! – вклонився кільком гетерам, що були на симпозіоні. – Я вгадую, що всі згідні обрати Доріс. – Сенатор поклав вінок на голову гетери і м’яко перервав овацію. – Я ще не скінчив. За звичаєм мусимо вибрати й тему для початку розмови. Щодо мене, то я б радо послухав, що ліпше: чи жінка – радість і натхнення, як от наша славна володарка, що у твердому, давньому Римі звали «матрона столатта» – статечна, поважна пані дому?
– Згода! Евое! Чудова тема!
– Дозвольте мені, єгиптянинові, пригадати, може, не зовсім пам’ятну римлянам подробицю, – озвався стрункий юнак Мена, син фабриканта папірусу. – На нашій землі жінка була завжди рівною й рівноправною мужеві. Чей же повинно так бути й далі?
– А певно!
– З якого дивитись боку! – посипались зауваження.
Але Доріс вже підвелась зі свого ложа, де не сиділа, як було звичаєм у Римі, а напівлежала, способом грецьким.
На її знак до зали вступив хор її учениць.
Акорд ліній і барв, грації й принади творили молоді тіла, огорнені напівпрозорими завоями.
Двома гуртками з боків великої заглибини у стіні, де заквітчана трояндами й міртами стояла мистецька статуя Афродіти, псалтрії-співачки почали тихо співати гімн богині.
Доріс, сама немов прекрасна богиня світанку Еос, вилила трохи вина зі свого келиха, як офіру, на вівтар перед статуєю і, вклонившись, промовила:
– Слава тобі, Афродіте, радосте богів і людей! Дяка тобі, що вчинила мене тим, чим я нині: почесною і вільною гетерою!
– Слава
