тінь. Серце її тремтіло захопленням від мерехтіння в блакиті білих мармурів Серапеума, що хмаркою танув у гарячій безодні неба. Лише відчувала полегшу від тихості безлюдних вулиць, де сьогодні було незвичайно тихо й сонно.
Дощовий аромат свіжо скропленого пороху освіжав легені. Запах багачки-осені, доповнений ароматом акацій, що цього літа цвіли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золоті повітря й підбадьорював змучену голову й душу. Ізі пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрівник із поданої чари.
І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидівської «Пісні над піснями», яку читав їй колись її опікун і вчитель Стробус.
Зустріли мене сторожі,
що по місті ходили.
– Чи не бачили ви
Того, кого милує моє серце?
Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антіной! «Ерос»! Майбутній цезар… Цезар Римської імперії. Які ясні слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь світ!
Навіщо ж меви? Ті білі, вранішні меви, що перелетіли перед її повними надії очима? – тихо плакала душа. І радість в одну хвилину стала чорною безнадійністю. А серце притакувало глухо: «Так-так! Так-так!»
Не встигла помітити, а вже підморгувала їй маска-обличчя лукавого фавна під мармуровою таблицею в бронзовому вінку масок, флейт і квітів словами: «Батил – мім».
Але Ізі ще ніколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як і всі інші танцюристки, записані в еділів «на дошку», на обов’язкові вправи, коли двері були навстіж розчинені між двома коринтськими колонами. Раб-придверник, прикований на ланцюгу, байдуже й мовчки зустрічав всіх порожнім своїм поглядом. Ані незмінне дзюрчання фонтана, прихованого між купами геліотропів у холодку вестибюля, не вирвало Ізі з її думок.
Як щодня, очі автоматично спинились на маленькому заглибленні для хатньої божнички – лараріуму.
Між невеликими бронзовими статуетками муз співу і танку – Евтерпе й Терпсіхори – стояв ще потворний єгипетський божок – Безу, патрон танцюристок і акторів. Під лараріумом сиділа старшого віку, огорнена вже туком Кая, нарум’янена, з підмальованими очима й зі слідами небуденної краси, Батилова дружина – доміна.
Вона приязно всміхнулась до Ізі:
– Домінус-магістер вже двічі питав про тебе, козенятко, – і відкинула таблички з Ізіним найменням, не позначивши спізнення.
– Біжи, біжи. Це тобі не віщує нічого злого.
У великій залі, з блискучою, як замерзле озеро, мармуровою підлогою, пищала верескливо знуджена Батилова флейта.
Велетенське бронзове, на всю стіну люстро день у день відбивало кожен рух кожної танцюристки.
– Плавай! Легко! Ви ж бакханки, а не дівки від корів! – перекривлював, лаявся, глузував із дівчат «магістер», доповнюючи злі слова карикатурно незугарними рухами досвідченого актора, готового на все, на дотеп у гострому слові та в шамкому русі.
– Ще раз! Ще раз! – І ставав
