от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.
– Ну, не ображайся. Ліпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно їх нагодувала. Ну, розповідай, – додала ще раз і нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.
Ізі тим часом вже накладала дерев’яного вугілля до переносної жарівні й розповідала:
– Ти знаєш, Геленіон, як мені огидно на оргіях, коли вони підходять до кінця. Такі брудні обличчя гостей – аж страшно. Немов мертві – з того боку, що повернений до вранішнього світла. А друга половина, хоч і жива, але теж ніби змагається зі смертю. В перерві, коли ми, хореї, виходимо між гостей, до мене почав чіплятись череватий римський сенатор. Обличчя – аж синє, розпухле, а в’язи такі червоні, як просіл у різницькій крамниці. Добре, що вінок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди діватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленіон! – зітхнула Ізі. – Якби ти його бачила!.
– Гарний?
– Нема слів. Мені аж язик одерев’янів.
– Що ж він тобі казав?
– Запитав: хто я.
– Та що ж: не пізнав, що ти хорея з балету? А ти йому?
– Я сказала, що я – Ізі з Мареотісу.
– Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.
– Стривай. Звідси її не впіймаєш.
Ізі вмить скинула з себе туніку, розв’язала сандалії і стрибнула в басейн.
– Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!
– Тож розповідай про свого Ероса, – цікавилась грекиня. – Про що питався ще?
– Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.
Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: – «Я теж самітний, як місяць…»
А Ізі спитала:
– Тому ти такий зажурений, сумний?
Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:
– А ти це зауважила? – Й додав: – Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?
– Нарікати марно, – спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: – Треба приймати своє життя таким, як дають його боги.
А він на те:
– Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?
– Сибілли ніхто не навчав! – кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов «до кола».
Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:
– Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось. Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило – як ніжне рожеве крило. А біля того крила –
