зостатись у вагонах. Але що нам радять пошукати собі помешкання на цей час у містечку.
Мачуха вирішила:
– Якщо маємо лишатись тут і чекати, то наймемо якогось воза, коні й поїдемо до містечка Красного. Там мешкають мої кревняки – також з роду Лосів. Я їх ніколи не бачила, але ми листувалися. Тож принаймні будемо у своїх!
Нас відраджували, лякали, казали, що двох самітніх жінок можуть вбити в дорозі. Та мачуха не відступалась від своєї думки. Нарешті двоє з наших попутників зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичні чехи, додали:
– Чи тут, чи на возі мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосів приїдемо – відігріємось та наїмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей із земляків своїх.
Але мачусі не пощастило у цій подорожі. Вона застудилась, дістала запалення легенів. І лишилась у своїх… назавжди, мертва, у їхній родовій гробниці. Пізніше це дало підставу моїм літературним критикам й різним видав-ництвам писати, ніби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (їм, принаймні!), що і я так само «полька», як і мої батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.
Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів- репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами «репатріантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..
Дісталась до Праги з думкою: «Коли не знаєш, що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:
– Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!
Так стала з мене чешка!
Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала. Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:
– То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.
Але тут обізвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.
– Таж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання… ну, скажім, тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!
Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».
У Празі Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королівим.
