веранди, заплетеної виноградною лозою, повною великих рожевих грон, вийшла коротковолоса кучерява дівчина з оберемком різної одежі.
– Радуйся, Афро! – привітала, проходячи, матрону.
– Мир з тобою, Геленіон! – ласкаво всміхнулася матрона, зав’язуючи мішечок із пшеницею. Потім перевела очі на раба й додала: – Ні, Ізі живе у себе вдома. Цей дім належить нам, кільком власникам. Її ж два покої – он там, нагорі, – й показала на поверх.
– Ну, то річ інша, – немов задоволено відповів раб. – А що ж я маю робити з цим диптихоном? – труснув у руці таблички до писання.
– Пан велів: ти, каже, Квакусе, просто їй в руки віддай! Ще й на словах скажи, щоб прийшла вранці невідмінно. До школи, тобто до Батила.
– Ну, добре, чоловічку, але ж вона ще не вернулась із бенкету, – спокійно відповіла Афра. – Або чекай, або зайди ще вдруге, або, коли хочеш, довір мені диптихон. Як прийде, я їй віддам. – І покликала до саду: – Тю-тю-тю?
З цокотінням металевих струн і фуркотінням крил з-за огорожі висипалось із десять білих цесарок.
Матрона кинула їм пшениці, що впала золотим дощем, і пішла до хати.
Квакус почухав під пахвою, підтяг штани й, звертаючись до дівчини, що прала біля басейну, промовив вагаючись:
– Не інакше, як доведеться прийти ще раз. Адже ж казав: «Дай у руки!» Так на здоров’я!
– Іди здоров, – відповіла Гелене, не підносячи голови.
Чула, як рипнула хвіртка. За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.
– Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись їй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомідою. І знов зачула, що на вулиці хтось легко вдарив калаталом у браму.
Ніхто, однак, не входив.
Гелене струсила руки й пішла до хати по хліб. А хвіртка відчинилась, і в ній з’явилась несмілива, струнка постать гарної дівчини в сірій столлі.
– Мир дому цьому!
Гелене вмить пізнала поглядом вартість цінної тканини столли, помітила невеличкі, нові, красно зроблені сандалі. І в думці здивувалась, що прихожа не має сережок у вухах.
– Радуйся і ти!
– Може, я помилилась? – спитала скромна дівчина. – Мені вказали, що тут живе вдова по старшині Афра з Тінгіса, ткаля..
– Ось-ось щойно вийшла! Але вдома її донька, Антонія. Ввійди. Далі, двері праворуч.
Незадовго Антонія вийшла з гостею.
– Я проведу тебе, Іраїс, – вчула Гелене голос Антонії – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленіон.
– Радуйся, Антоніє. От, і маєш землячку.
– А чому ти гадаєш так? – піднесла на Геленіон прегарні очі чужа дівчина.
– Однаково вітаєтесь: «миром».
– А ти так не вітаєшся?
– Я – геленка, грекиня, – і прала далі, міркуючи: – Дивні вони, Афра з донькою. Замість, щоб відбити конкурентку, ще й самі її й проводять.
Вона знала,
