не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…
Вона помовчала.
– Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…
– І?
– Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і залишив помирати на стовпі, як опудало на кукурудзяному полі.
– А ти?
– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Він мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотіла спокутувати провину.
– А чому?
– Тому що це було правильно. Він попередив – не лізьте. Й іншого способу зробити так, щоб йому повірили, не було.
– Навіщо ти мені це розповіла?
– Тут немає мирних челів, Книжнику. Жодного.
Він усміхнувся сам собі. Вона не могла розгледіти його усмішку.
– А я?
– Що ти знаєш про себе, Тіме? – промовила вона втомлено. – Нічого! Спи.
– Але якщо ти нікому не віриш, Білко, чому ми тут?
– Завтра ти зрозумієш все сам. Спи.
– Живи вічно, Білко.
– Живи вічно, Книжнику!
І він заснув.
Світанок розгорався повільно.
Із північного заходу дув холодний вологий вітер. Було зимно. Цикади замовкли ще під ранок, і замість них надривалися жаби, яких було вдосталь біля струмка.
Книжник не спав.
Не спав не тому, що не хотів, просто ферма починала жити і шуміти задовго до того, як сонце пофарбувало обрій усіма відтінками рожевого і пурпурового.
Спочатку закричав півень, та так закричав, що Книжник підскочив над карематом, як мінімум, на фут. Потім почали мукати корови у хліві – прийшов час ранкового доїння і молоко, що заповнило вим’я, змусило їх турбуватися.
Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.
– Пора.
Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.
– Як ноги, Книжнику?
Він поворушив пальцями.
– Краще. Не болять.
– Це добре. Взувайся.
Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.
– Готово.
– Де твій пістолет?
– Пістолет?
Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.
– Ага…
Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.
– Тут.
– Перевір.
Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.
