в Білки стало зовсім злим, кам’яним, на вилицях заграли жовна.
– Це всього лише коні, – повторила Білка. – Я щедро з тобою розрахуюся. Пропоную в останній раз, Томе. У нас немає часу.
Фармер усміхнувся, присів, смішно розвівши коліна, рука його вчинила миттєвий рух, і Книжник, який саме намагався витягти з-під себе пістолет, не встиг помітити сам момент кидка, але побачив лише тінь кинутого в сторону дівчини саморобного меча.
Білка момент кидка розгледіла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи ціль…
Том за цей час устиг прослизнути повз стіл, перестрибнути через перекинутий стілець і схопити дробовик, що лежав на саморобній скрині. Він теж віртуозно вправлявся зі зброєю, але у Білки в руках були всі переваги: і позиція, і заздалегідь спущений запобіжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в її бік.
Білка стріляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула і кинула на підлогу, але він крутнувся в повітрі з якоюсь тваринною грацією і, утримуючи зброю однією рукою, потягнув за спусковий гачок.
Дробовик гаркнув, дріб ударив у стіну і вікно, виносячи тонку раму і старе каламутне скло разом із нею.
І від цього громоподібного пострілу діти закричали по-справжньому.
Книжник побачив, як по щоці Білки немов кігтем провели (одна з дробинок подряпала дівчині обличчя, і по шкірі зразу ж пішли червоні розводи). Потім побачив вираз її очей, як вона піднімає автомат, як ловить фармера на мушку, і зрозумів, що за Томом прийшов Нещадний.
– Ні! – закричав він. – Не треба!
Білка вистрілила ще раз, і куля пробила Тому горло.
Він завалився на бік, судомно хапаючи повітря пальцями, і дробовик знову випалив, але на цей раз у підлогу, зробивши у дошках ґрунтовну діру.
Фармер упав майже на ноги Книжникові, кілька разів здригнувся і затих.
Відчайдушно кричали діти. Запах молока змінився гострим запахом пороху і важким кров’яним духом. У повітрі кружляли шматочки саморобного пижа і дерев’яний пил.
– Що ти наробила? – прохрипів Тім, намагаючись дихнути на повні груди. – Ти ж його вбила! Навіщо, Білко?
Вона повернула до нього своє бліде веснянкувате обличчя, і він побачив її очі – зовсім мертві, холодні.
– Шмарклі витри!
Книжник почав підводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.
За вікнами пролунав незрозумілий шум. Білка ногою штовхнула стілець, що перекривав прохід, і взяла на мушку вхідні двері.
Двері відчинилися.
В Ікла реально було під двісті фунтів ваги. Він залетів у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змітаючи все на своєму шляху. Якби Книжник лишився один на один із таким звіром, то помер би від страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлі. Але він був не один, тому, коли звірюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на підлогу, немов це могло його
